Світла кімната. Стіни осяяні весняним промінням промовляли ніжністю. Ввійшла Вона. Чиста і світла мов біла лілея, в очах голубіло щось невимовно юне. Підходить до труни, там Він - її коханий.
Вона. Чому я знов тебе чекаю?
Нема тебе - це правда, так?
Бо вже злетів у вись літак.
Чого чекаю я? Не знаю.
Він. На що надіюсь я, скажіть?
Вона залишилась далеко,
Лечу від неї мов лелека,
Та думка все ж униз біжить.
Вона. Ти вмить злетів у небеса,
І думка теж до тебе лине.
Повір вона, як ти не згине,
В душі навік твоя краса.
Він. Я не хотів туди іти,
А так бажав з тобою бути.
Бо ти дала змогу відчути
Справжнє кохання, тільки ти...
Вона. Я знаю ти кохав мене,
Тоді чому ми розлучились?
Може у чомусь помилились?
Як мучиться серце сумне...
Він. З-за хмар дивлюся я туди,
Де ще живе моє кохання...
Буду дивитись до смеркання,
Душа кричить - до неї йди!
Вона. О, Боже, нащо ти забрав,
Моє єдине справжнє щастя?
Більше таке знайти не вдасться,
Ти й мою душу поховав.
Голос згори. Це не кінець, бо ти живеш,
Ти маєш жити задля нього,
Щоб не згубити щастя свого.
Колись ти теж у вись підеш.
Вона. Навіщо жити, коли нас
Жорстоко розлучила доля?
Немає навіть думці волі,
Про нього думаю весь час.
Голос згори. Ти думаєш йому там легко?
Він мучиться ще гірш ніж ти,
Не може місця він знайти,
На тому світі, там - далеко.
Вона. То все ж його душа жива?
І він все чує, і він знає,
Як я тут на землі ридаю,
Він чує всі мої слова?
Він. Моя кохана, так я чую,
Тебе і всі твої слова.
Душа моя вічно жива,
Повір, я тут ще більш сумую.
Вона. О всі святі, скажіть мені,
Як жити далі, що робити?
Не можу я без нього жити,
Всі дні стали немов німі.
Голос згори. А ти живи, так як до нього,
Не плач прошу тебе, не треба,
Не рвися ти до нього в небо,
Бо гріх просити в мене цього.
Він. Моя кохана, ти сумуєш,
А я не хочу сліз твоїх.
Хочу я чуть веселий сміх,
Тоді полегшення відчую.
Вона. Коханий мій, не буду я
Тепер ридати, як раніше.
Хай буде тобі спокійніше,
Та вічна туга вже моя.
Він. Забуть мене, хоч я не хочу,
Зітри мене з думок своїх,
Нетреба більше сліз твоїх,
Нехай радіють твої очі.
Вона. Я не забуду вже повік,
Тебе, тих рук, твоєї ласки,
Я не забуду нашу казку.
Бач, сльози капають із вік.
Він. Ти пам'ятай, що я люблю,
Але не можу обійняти,
Коханою тебе назвати...
Завершив казку я свою.
Вона. Навіщо жити, коли смерть
Руйнує все, що ми будуєм?
Коли приходить ми не чуєм,
Коли іде, чуть кроку твердь.
Голос згори. Що народилось мусить вмерти.
Така є істина одна.
Чи вірно так? О, я не зна.
Але ця істина уперта.
Вона. Але так рано він помер.
Навіть, невстиг, щось розпочати,
Він тільки но навчивсь кохати,
Не бачивши життєвих перл.
Голос згори. Навіть сказати що не маю...
Ти права, він невинний був,
Він він до кінця і не збагнув,
Що Бог його вже забирає.
ID:
160797
Рубрика: Інше
дата надходження: 13.12.2009 15:35:37
© дата внесення змiн: 13.12.2009 15:35:37
автор: Надія Осіння
Вкажіть причину вашої скарги
|
