Поклади мені руки на плечі
І зігрій їх кохання теплом,
А на обрії ген уже вечір,
Пахне сад росянистим зелом.
Заспівай мені пісню ту нині,
Що її сто разів вже співав.
Я заплуталась, мов в павутинні,
Коли ти «чи кохаєш?» спитав.
Я відмовила тихо: «Не знаю…» -
Ти в очах із іскринками згас
І повторював: «Як я кохаю!»,
А я щось шепотіла про час.
Ти казав, що не знатимеш другу,
Що мене – половинку знайшов,
І у серці поніс нову тугу,
Коли з болем додому пішов.
А наступного дня я зустріла
Тебе смутного на самоті,
І всміхалась, прощення просила…
Ти пробачив – закоханий ти!
Навіщо ми вели такі розмови,
Навіщо душу рвали на шматки?
А може, це все – казка, сон, не спомин;
Життя не справжнє і не справжній ти?
І я боюся: хоч би не розбила
Тії примари, як прозоре скло,
І все ж, напевно, я тоді любила,
Бо дуже в грудях від жалю пекло,
Бо калатало серце – не мовчало,
Стогнало кожну хвилечку і мить,
І кожен день воно тебе чекало,
Тепер не стогне, а уже болить.
Бо ми один від одного далеко.
Між нами чарівних думок мости,
У небесах несуть засмучені лелеки
Відверті зачаровані листи.
А ти прийди до мене на світанні,
А ти прилинь, коли багряний вечір,
І шепочи мені слова кохання,
І обійми мої холодні плечі.
27.04.2005г.
