Я вигадую зміст,
Укладаю в слова
І жбурляю рядками незграбно.
Сам кидаюсь туди,
Де в блаженстві душа,
Та реальність нестримано слабне.
Я трощу у ніщо,
Забуваю навік
Швидкоплинні безглуздя щоденні
І прокляттям себе
В мить закритих повік
Обливаю, мов брудом буденним.
Я ненавиджу все,
Все безмежно люблю –
Двою тіло і душу у тілі.
Знову вірш – як труна,
Знову рима пуста,
Знову світ ув огиднім похміллі...
Плаче-ниє перо,
Худне суттю строфа,
Непотрібні думки, як зануди,
Утікають в едем,
Де недійсність жива
Й абсолюти набридлі повсюди.
Я кохаю себе,
Я цинічний до всіх
(Не потрібна нарцисам взаємність).
Я – один, та король
У висотах своїх.
Звідти бачу приземну нікчемність.
12.04.1998
