Із свічкою стояв у храмі воїн.
Так склалося, раніше не ходив.
Не мав потреби, чи не був достоєн,
Як був малим, то батько ще водив.
Йому лиш двадцять п"ять на днях минуло,
А за півроку бачив усього́.
Уже на скроні сивини сипнуло
І друга втратив, найвірнішого.
Тому й прийшов до Бога, попросити
За свого друга, побратима, за Сашка.
Сашко пішов, а він лишився жити,
Життя стежина трохи завузька...
Горіла свічка і рука тремтіла,
В думках переплелись усі слова.
Душа кричала, вирватись хотіла,
Та розум не давав такі права.
За друга помоливсь, щоб гріх простити ,
Бо на війні усякого було.
Із Богом було тяжко говорити,
За себе розказав, допомогло.
І сльози у кутках очей замиготіли
І ніби хтось торкнувся за плече...
«Спасибі друг...» слова,мов пролетіли.
І він відчув ...сльоза тече.
Як оберіг, іконку вклав до серця,
Упевнено пішов державу боронить.
Він пам"ятає, в мирі як живеться,
А десь Сашко у небесах летить.
18.09.2022р. Олександр Сте́пан.
