Так важко їй, напевно ще не було,
Неначе морозом у серце дмухнуло.
І не могла вона розібрати,
За що їй всі ці провини картати!?
Сама себе ж, ненависті навчила
Та потім ще не раз про це жаліла.
Вона йому крила дала, щоб літати
А він вирішив іншу ними обнімати.
І наче б то, все не так погано,
Тільки голос не його розбудить її рано.
Та вже пізно вірші складати,
Пізно, поеми до нього писати.
–Ей, друже, забери з рук її, лезо і ручку!
Коли ж вона перетворилась у таку сучку?
Вона здається, божевільна!
І з ким не була б - залишається вільна.
Її дивні ідеї не всі розуміють,
А при виді її шрамів люди німіють.
Вона ще юна, ще тонка стеблина
Та духом сильна, впевнена людина.
Вона і слів не приховує, і почуттів
І як ніхто розуміє, цінність людських життів.
Її стільки раз підводи́ли
І рани її все сильніше солили.
Вона не вибаглива в бажаннях,
Їй найбільше хочеться вірного кохання.
І так, щоб зрада більше не відкрила її двері,
І щоб не біль, а щастя на папері.
І хай вона не ідеальна, з ноткою божевілля.
Іноді, буває безжальна, наче вітер і молоде гілля.
Вона багато вже пережи́ла,
І напевно, таки на щастя заслужила.
Вона все переживе....
Допоки душа її живе.
