Якось нагло упало з невідь кування:
То зозуля невтомно виковує лік.
Дай, птахо, й мені хоч яке сподівання
Прожити ще трохи за призначений вік.
Кування зозулі – це долі дарунок,
Чи кара підступна із високих небес?
Кування пташине буває, як трунок,
Бо життя підганяє, немовби експрес.
Чому ж не куєш зозулиної долі?
І чому материнство для тебе чуже?
Бо терпливих матусь у світі доволі
І насидять з своїми й нерідних малят?
Накуй і собі материнство, зозуле,
Ти відчуй всю любов, світлий, радісний щем,
Почуття пробуди, що в тобі заснуло, —
Тоді твоє життя не назвуть міражем.
Чому ж така доля твоя зозулина —
Без найменших турбот марнувати життя,
Дивитись на інших звисока й глумливо
Й щороку зрікатись діточок-пташенят?
