Мене спинило незнайоме поле.
Поглянуло, мов блиснуло кинджалом.
Сумне, голодне і давно неголене,
Воно під лісом, осторонь, лежало
І всіх питало, хто отут проходив,
За що його так тяжко покарали?
Забули. Не дали на зиму одягу –
Тож вкрилось бур’яном, немов чувалом.
Вже й глухне від студених дум і тиші.
Чому? Годило ж і селу, і місту.
Невже ця зрада ще когось і тішить?..
Ну що могла я полю відповісти?
