Болото Супоївське, в розпалі літа, в зеніті,
Тут пре з непролазної хащі, горілим димком торф`янИм.
Тут зелень буя здичавіло, ширяють скажені, неситі,
Ці оводи, кляті люфтваффе, гризуть, потом п"яні моїм.
Біжу, відганяючи їх, клянучи, ловлячи, ноги грузнуть,
А там, на горі, череда свої боки впаса.
Правічно так, пахне бур"ян, аж легені мов луснуть,
І піт залива, і пилок на чхання пробива, сонця жалить оса.
Враз, верби зелені попереду, мов розступились,
Озерце у рясці й лататті, очима стожаб погляда.
Чудесне воно, там, де ряски нема - дно відкрилось!
Наскільки прозора і чиста сльозова освяти вода.
Місця заповідні, магічні, русалок притулок,
От- от вона випурхне, майже безгучно, з води!
Мабуть просто жарко, та ще не вщуха гедзів вулик,
І точиться голос болотний: до вечора лишся, зажди...
Не хочу нечистої сили, біжу в силу чисту,
Туди, де ручай витіка, від землі, від небес.
Із надр сходить свіжість і сила, згори, промениста,
Напився, підняв погляд в небо, і бачиш - Всевишній воскрес!...
23.03.04р.
ID:
46495
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 16.11.2007 19:08:11
© дата внесення змiн: 16.11.2007 19:08:11
автор: Микола Шевченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
