Сховались очі за фіранками повік
У грудях стих двигун биття,
А простір ще тривожить крик
Мов індикатор – «зламане життя».
Шкода…Можливо він не все зробив
Не встиг дійти до краю долі,
А може зовсім не творив,
Був байстрюком народженим в неволі…
Але коли від вибухів стискає скроні
І кулі тріск зриває пустоту,
Вже неважливо хто сидить на троні,
А хто шукає в людях правоту.
Тут кожен рівня іншому солдату,
Хоч різні ідеали і мета
У діях прагнення втекти з захвату –
Щоб від цілунку смерті вберегти вуста…
Бо смерть тоді кістлявою рукою
На полі битви накриває стіл,
Аби впиватись плоттю молодою
І пити душі, що немають крил…
Саме тому з мільйонів стали одиниці –
Скалічені, та все ж живі,
Ніхто з нас не вмирав біля бійниці,
Щоб сумніватись в їхній чистоті…
