Я знаю Тебе. Я бачу Тебе. Дихаю Твоєю зеленою енергією.Ти пахнеш чебрецем і подорожником. Ти живеш у хатинці. Сушиш зілля тільки знадвору. Потім заносиш, зоговорюючи: "Біг пес через міст. Ряба шкура..." Цілуєш як дитину і вішаєш в кутку і шепочеш тихо. На підвіконні свічки поплавились і по-дереву застиглі, сонні чекають вогню як сонця. А сонце- то Ти! Сонце на Твоїй сорочці- на грудях, в Тобі.
Ти ніколи не буваєш сама, але Ти завжди сама. Бо до Тебе приходять люди Просять, живуть трохи, а потім дякують, залишають якісь дрібниці і йдуть своєю дорогою - в поле. Полем ген за край. Туди де сідає сонце.
А сонце- то Ти.
А Ти їх вчиш відваги, не соромитись свого тіла і думок. Слухати себе і чути. Кому даєш поради, кому- таїну життя відкриваєш,- у голові спочатку, потім у грудях, а наостанок- у животі.
І летить душа чиста і вільна тай говорить з Тобою весело. А людина дивується- милується Тобою і дякує щиро.
Чоловіки. Не чужі вони Тобі. Вкохуються і частенько до Тебе заходять. Хто по мед, хто по воду цілющу. Хто до Твого серця стукати намагається.
Та не кожного Ти у своє лоно пускаєш, а того, хто серце хоробре має та волю сильну, хто Бога в собі носить.
Тобі лишають вони квіти та прикраси. Та йдуть також, несуть у світ любов Твою безмежну та дитячу.
А потім час проходить і соромляться вони Тебе. А люди чують та казки складають. Наче з драконами водишся та літаєш ночами над селом.
Так серед подорожніх і я до Тебе забрела. Води Твоєї випила, очі Твої зелені впізнала. Зналися ми з Тобою давненько. Та не тут десь.
І чудуюсь- дивуюсь силі Твоїй зеленій та запахові чебрецевому. Бо навчилась я від слів Твоїх. Пригадала все, що мудрі мої предки в мене завили. Та з руки Твоєї ритм взяла, аби силу свою відкрити.
Нехай- же літо буде коло хатинки Твоєї і сходить повсякчасно світле і ясне щодня. А люди дивуються нехай чого так тепло в тебе та добре. І сонце світить радісно.
Бо не відають вони, бо води Твоєї не пили, що сонце- то Ти.
