Думав я, що все уже згоріло,
Що спалив уже давно мости,
Та побачив твої очі, руки білі,
Подих твій відчув легкий несмілий,
Тіла трем легкий і волосся подих неповторний
Знов відкинув на роки,
На забутії стежки,
Там, де молодість моя ходила.
Кажуть, що у річку ту саму
Два рази не можна увійти,
Що спливло з роками,
Те назад не повернути.
Так чому у серці все живе
І нічим того вогню не пригорнути?
Всі образи, кривди, недомовки
Канули у лету забуття.
Тільки усміх твій щемний,
Голос ніжний чарівний,
Стан стрункий чарівний вабить очі.
Знову наші очі усміхались,
Голоси переплітались у танку,
Серце трепетно стискалось,
Услухаючись в чужу "судьбу".
Ми сиділи й щиро розмовляли,
Не було обману і брехні.
Ну чому, чому так сталось,
Що обрали ми дорогу не одну?
В тебе діти і у мене діти,
В кожного свої тривоги і жалі.
Так кому потрібно нами керувати,
Бавитись життям, неначе в кам'янці ?
Я казав що це, напевно, доля,
Зверху нам накреслено куди іти,
Та не може цього бути,
Ну, а наша воля, мрії, почуття, думки..?
Знову розійшлися...Чи надовго?
Чи зустрінемось іще, чи ні?
А на серці сумно, неспокійно.
Хочеться хоч крихту теплоти.
ID:
293209
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 14.11.2011 22:41:53
© дата внесення змiн: 06.12.2012 12:48:23
автор: Зеновій Винничук
Вкажіть причину вашої скарги
|
