Я зазирнув за двері у кімнату,
Де ще ніколи не бував ніхто,
Я бачив там старенький телевізор,
Розбиту шафу без речей, вікно,
Обшарпану знівечену підлогу,
І можна б підвернути ногу,
Та в очі біль раніш за світло
До того ж у кімнаті бідно…
Я поглядом обводив стіни,
Такі, неначе в домовині,
Подряпані шпалери, здерті,
Малюнки сонця, згадки смерті…
Мох і лишайники на кріслі,
Ще й кольори занадто кислі,
Хоч там відтінків забагато,
Проте такою бачу хату,
Що там гриби і павутиння,
І сірий сморід б’є у носа,
І час минає так невпинно,
І я… проста людина боса…
Та подививсь туди, де стеля,
Корінням сплетена оселя
Мені показує стільці…
З’явились шрами на руці,
Повіки вниз і знову вгору:
Стільці, не маючи опори,
Літали в дірах просто неба –
Діра у стелі, так як треба…
У квітах, без межі сумна,
Ковтає пил, слова з лайна,
Стільці лиш мерехтять за нею,
І б’ються ніжками… Суддею
За станом я її не стану,
Від стуку ніжок тільки тану…
Закрию очі й знову двері,
Не бачу більше я оселі,
Ще навіть не лишив там кроку,
Але відтоді вже півроку
Минулося… і не зосталось,
Лиш ноги геть – в кімнаті галас,
А на дворі зима довкола,
Хоча було те щойно вчора,
Сідало сонце не на захід,
Та замість хмари – діромахи,
Сузіря стільчиків під обрій –
Хоч помирати як хоробрий…
Хоч люди б там сиділи в небі,
Чи пили чай… Чому там меблі???
Людей нема, нема нікого,
Птахів немає… Зимно й вогко…
Чи я чи світ, хто з’їхав з глузду?
Тепер шукати тих безглуздо,
Хто винуватий в тім, що стільчик
Висить в повітрі, як промінчик,
Що замість стелі нуль від всього,
Та я вже звик скоріш до того…
В минуле більш не маю вороття,
Де все природне, зараз забуття,
Керує розумом невдалим:
Думки, мов меблі, прути сталі,
Немов машини й механізми,
То помиляються, то виснуть…
ID:
238932
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 05.02.2011 01:15:36
© дата внесення змiн: 11.11.2011 15:48:14
автор: Фелем Ящірка
Вкажіть причину вашої скарги
|
Молодчага!
