Не тут і не зараз, бо я не потрібний,
Небог, бо нажаль, як надовго – не знаю,
Життя ще попереду, я відчуваю,
І мій Оріон, не скидає свій пояс нехибний.
Він мовчки виколює очі присутнім,
Міняє життя, наче колір в палітрі,
Мішає думки в захворілій макітрі,
Та все ж тільки робить мене більш відлюдним…
Ми хворі завжди на ілюзії часу,
На те, що здається й негарне насправді,
Та це ще не те, що дійсно вбиває,
І мій Оріон ніколи не згасне…
Під синім промінням яскравої зірки
Чому в цьому світі пролилися сльози?
Туманне сузір’я – причина радіти,
А люди як завжди метаморфозні…
На шафах шпаківень не склалися речі:
Немає гнізда, розлетілися пташки,
Та це не кінець, хоча й так воно важко,
Хоч той Оріон більш не світить на плечі…
Он прекрасен! 
КРУТЕ ТВОРІННЯ!
