Вона гілками підпирала небо,
А людям дарувала врожаї,
Я йшла до неї як була потреба
І несла свої радощі й жалі.
Її я пам'ятаю ще з дитинства,
Старі гілки тягнула до небес,
Плоди її, то муки материнства,
Котрі були, неначе долі хрест.
Чіплялася коріннями за землю,
Розхристана стояла на вітрах,
У світлі дні, так і у ночі темні,
Росла, немов долала долі шлях.
І постаріла - доля кострубата,
Кора як зморшки на її чолі,
Стоїть роками на причілку хати
І в небо проводжає журавлів.
А веснами чекає їх додому,
Радіє так поверненню - цвіте,
Про смуток не розказує нікому,
Дарує груші - серце золоте.
Її лишили ми - пішли світами,
А де-які у Вічність топчуть шлях,
Гілками обійме мене як мама
І захистить від лиха на вітрах.
Галина Грицина.
