Вже сонечко за обрієм ховалось…
Пір’їнкою легкою грався вітер
Там, де з водою верби цілувались
На ніжних хвильках, сонечком зігрітих.
О, літепло червневе, стільки ласки,
М’яка вода ввібрала неба колір,
Вогненний промінь,наче колір казки,
Підсвічував усе на видноколі…
Чи ж це не диво – золотом пір’їни
Віддячити за лагідне кохання?
Світило, не ховайся, ще хвилину!
Ще щастя мить, підсвічена, остання!
Але пустун-вітрець схопив дарунок,
Погнав за очерет, на бадилину…
Отак в серцях за мить зринає трунок,
Бо часом все залежить – від пір’їни…
22.06.2025
Як завжди образно, гарно 
