|
«Марево білих квітів…
Тільки так приходить тепер
Кожний світанок»
(Йоса Бусон)
Ми завжди зустрічались в Стамбулі – місті забутих акварельних ілюзій, інколи навесні, коли відчувається прохолодний подих моря і пахне квітучими сливами. Жили і прощались ми в інших містах і країнах, куди мандрували навмання в пошуках нового, але зустрічались завжди саме в Царгороді, цьому місті на межі між світами і між часами – серед полісу, в якому ніколи не було ренесансу. Ти любила, щоб ця зустріч кожного разу була не біля летовища і не біля залізниці, а ніби випадково, біля Блакитної мечеті Султанахмет. І кожного разу я повинен був грати ту саму виставу: зображати, що ми начебто незнайомі, і я мав поцікавитись чи володіє сеньйора португальською і чи не знає часом, чи пускають в цю мечеть туристів-католиків. А ти показово обурювалась, що взагалі то не сеньйора, а сеньйорита, і що всі португальські моряки нахабні і брутальні як Васко да Гама. Щоразу я мав вигадувати нове ім’я та нову біографію (моряка, вчителя, музики, офіцера, лікаря), але конче мусив «згадувати», як ми зустрічались в Лісабоні і любили їздити на отому знаменитому лісабонському трамваї то вгору, то вниз і думати про Небо під стукіт коліс. При цьому наша португальська була доволі ламана, хоча фадо під гітару ти співала вишукано, але на Мадейрі відчували, що ти чужинка на відстані двох морських миль. Зупинялись ми завжди в старих стамбульських готелях «Хош кокулу гюль» або «Йелкен алтінда» з гарним видом на старе місто і море. Знімали кімнати оздоблені під старовину з величезним дерев’яним ліжком, шо за розміром нагадувало летовище. Я ще пропонував тобі описати наші пригоди на цьому білому просторі льону і м’яких подушок оздоблених арабесками, наші подорожі дорогами пристрасті в модерновій повісті або хоча б у невеликій новелі. І то написати цей текст вдвох, щоб уникнути суб’єктивності і надлишкового символізму (о, як ти у ті дня захоплювалась віршами Франсуа Війона!). Але ти відповіла, що якщо ми напишемо про це яскраво, правдиво, відверто, ти читачі просто будуть божеволіти не дочитавши отой текст до кінця.
Весна в Стамбулі тепла і волога. Солоні бризи двох морів – холодного Понту і прозорої Пропонтиди утворюють перехрестя вітрів, а квітучі помаранчі нагадують своїм ароматом, що все минає, навіть Таласса – і та минає (колись). Весною, коли сонце ще лагідне в Стамбулі все стає вологим і запашним, особливо відчинені двері фруктових крамниць, де вусаті крамарі пропонують за безцінь торішні перестиглі помаранчі – солодкі, як олімпійський нектар. Мандаринові шкірки на бруківці сприймаються тоді як колорит, вітрини крамниць стають особливо прозорими, ніби щойно помитими дощем, хочеться груш та грецького сиру, а продавці ювелірних магазинів стають привітними, як перші квіти жовтих кульбаб серед кам’яних лабіринтів міста. У березні ти називала Стамбул містом Ліґос, а в квітні Калхедоном і казала, що ця земля Тракія, а ми маємо бути хоч трохи тракійцями, бодай би в ліжку. Я ще відповів тоді, що якщо я тракієць, то ти свята Євфимія. І ти образилась, забороняла мені дивитися в дзеркало, добре, що не на довго. Бо в дзеркалі я завжди бачив минуле, а ти майбутнє. Теперішнє десь губилось, розчинялось в повітрі. У Стамбулі нам писалось легко, якось повітряно, нібито не тексти ми творимо, а бавимось з весняним вітром.
Я любив весняний Стамбул, бачив у лабіринті його вузьких вуличок сліди ще тої Візантії, хворої на згубу іконоборства, часів імператора Лева ІІІ Ісавра, цього варвара та золотому троні. У назві цього міста мені вчувався стукіт копит на перегонах колісниць на імперському іподромі VІ століття під лемент і крики публіки з партій «синіх» і «зелених», стукіт довгих весел по дерев’яних ребрах галер, що везли сюди зерно і овечу шерсть. Саме в Стамбулі я зрозумів (навіть не зрозумів, а пережив як одкровення) філософію ісихазму – вчення, яке до того вважав виродженням теософії агонізуючої імперії, що перетворилася з всесвітньої держави у вільне місто – таке собі «порто-франко» середньовіччя. У Равенні я завжди гостро відчував ранню, брутальну, але яскраву та естетичну Візантію, в Салоніках – пізню, містичну, темну. І тільки в Стамбулі стиглу – часів іконоборства.
Ти теж любила весняний Стамбул, любила після наших ранкових льонових та бавовняних «медитацій» гуляти вуличками старого міста, милуючись квітучими магноліями та абрикосами, ходити набережною та годувати галасливих сріблястих чайок з чорними шапочками м’яким білим турецьким хлібом, дивитися як бородаті рибалки закидують в море вудки і витягують з синьої води блискучу синьобоку зозулясту макрель, любила заходити в стамбульські кав’ярні (старі як світ) і замовляти в ще сонного молодого баристи в чорному заквітчаному фартуху різким голосом: «Ікі фінджан кою сіах кагве!» Любила купити в рибалки щойно зловленого лаврака, а потім посмажити його в таверні і ласувати його соковитим м’ясом запиваючи густим червоним грецьким вином «Калігула». Любила торгуватись на стамбульському ринку довго і поетично, так заради мистецтва і красномовства, демонструючи знання метафор поезії Сулеймана Назіфа, купити якусь ювелірну дурничку і кинути її в море в дарунок Нептуну. Ми каталися стамбульським трамваєм без будь-якої мети, а ти філософствувала на фоні мінливих краєвидів старого міста, що трагедія турецької культури в тому, що вона не мала свого Вольтера.
Саме в Стамбулі весною ти щоразу наверталась в іслам. Вечорами вголос читала наспівуючи Коран арабською (ти особливо полюбляла суру «Дим»), в мечеті Долмабахче-джамі молилась несамовито (звісно, в хустині), хоча твоє розуміння і трактування ісламу викликало б величезне здивування в мусульманських теологів в будь-якому медресе в часи розквіту цієї віри фаталізму і суворої покори неминучому. В інші пори року та в інших містах ти сповідувала буддизм, серед руїн Колізею раптово ставала християнкою. Це я вважав тоді чимось несерйозним, свого роду грою з Абсолютом (ludus cum absoluto), але потім зрозумів, що релігія – це було одне з небагатьох явищ буття до яких ти ставилась серйозно: ти вважала, що до Першопочатку (ante Primum Initium) всього сущого ведуть різні шляхи, але всі вони приходять до одного, якщо йти в правильному керунку.
Зі Стамбула (прощаючись з містом ти завжди озиралась і казала: «Прощавай, Константинополіс, місто басилевсів!») ми вирушали навмання мандрувати Балканами, перетинаючи кордони держав і культур, як журавлі, що розтинають повітряні потоки Борея. То були роки, коли саме повітря Балкан було вагітне кулями та самою смертю, гори запахтіли не так давно густо пролитою кров’ю, а озброєні до зубів люди на кордонах дивились на нас колючими і злими очима. Якось одні прикордонники, здогадуючись, що ми розуміємо їхню мову, перемовляюсь між собою навмисно сказали, що отих двох слід було б розстріляти. Але ти відчайдушно хотіла побачити Балкани, може для того, щоб написати чергову свою страшну повість про людей і собак. То були злі роки, коли грецькі поліцейські за протерміновану візу могли дівчину тріснути коловою в капот машини, а потім відвезти за прикордонний стовпчик і кинути на узбіччя в кайданках у високі колючі бур’яни. Але тебе все одно тягнуло на Балкани магнітом старовини і ароматом гір, де досі блукають кентаври (напевно) і Пан грає на своїй флейті забуті мелодії козопасів. Я пам’ятаю, як ми перетнули на поїзді (де ми були єдиними пасажирами) болгарсько-грецький кордон (перед тим помінявши кілька пожмаканих долярів на цілу торбу болгарських левів, а потім цю купу левів на два квитки до Солуня, де жили колись брати Кирило та Методій). Перетнувши кордон поїзд зупинився на якійсь маленькій станції, де на пероні сидів за столом типовий Остап Бендер розстібнувши кітель (під яким не було сорочки), поставивши ноги на стіл і виставивши свої волохаті груди південному весняному сонцю. Він сидів під подертою сірою ганчіркою, яку продовжував шматувати вітер (придивившись, я зрозумів, що то грецький прапор – ура, ось вона – Еллада!) і пив собі пиво. Пройшло десь півгодини споглядання цієї модернової картини, перш ніж бравий служака схаменувся, насунув на голову свій кашкет-капакі з кокардою і зайшов до нас у вагон (так і не застібнувши кітель). Побачивши наші паспорти він чомусь на дуже каліченій москальській мові почав питати чи маю я гроші. Я грецькою пояснив йому, що можу показати не тільки гроші, але і ключі від квартири, де вони лежать. Тоді він лишив нас у спокої і закинув наші паспорти у кватирку якоїсь комірчини і продовжив пити пиво. Теж мені Діоген доби постмодернізму. Ми простирчали на цій станції шість годин (о, Зевсе Вседержителю!) – я встиг назбирати тобі диких квітів, поговорити з осликом на ймення Ґайдарос, що репетував біля вагону, процитувати з вікна Гомера і прийти до філософського висновку, що поза тим Всесвіт прекрасний. Пам’ятаєш, як на вуличках давної столиці македонського царства я мріяв відвідати гору Атос – цю вільну республіку чоловіків, і навіть отримав візу, але передумав, довідавшись, що туди не пускають жінок, а відчути подих отих прадавніх мурів Івірону, бачити все одному без тебе мені було не цікаво. І я облишив свою давню мрію. Потім, лишаючи в минулому Салоніки, думки про Аристотеля, піщані пляжі півострова Халкідікі з нудистками і маленькими раками, що носили на спинах порожні мушні м’якунів, я біля залізничної каси попросив в дівчини-касієрки квиток до Загреба чомусь англійською мовою (може тому що біля каси крутився невідомо для чого африканець і мені на мить здалося, що я в Америці). Дівчина-калічка (в неї бракувало правої руки) спитала чи мені потрібен квиток в один кінець і почувши схвальну відповідь, замість дати мені квиток почала співати «One way ticket, one way ticket to the blues…»
Переживши Балкани, як переживають прочитання творів Данте, ми відпочивали від надлишку гострих вражень та болючих емоцій в Болоньї, писали канцони, сонети, ронделі та верлібри на П’яцца Маджоре біля собору Сан-Петроніо (на сходах) та на вершині Торре Азінеллі. Саме на цій вежі, згадуючи Балканські гори Боснії ти якось сказала: «Якщо я піду перша, то почекаю тебе на гірському перевалі, якщо ти підеш перший, тоді ти почекаєш мене на перевалі в потойбічних горах і потім помандруємо далі разом». Я тоді не зрозумів, чому вона думає про Смерть і буття після Смерті (цього хиткого містка між існуваннями), коли ми ще молоді і світ ще молодий і несподіваний.
Ти зникла з мого життя раптово, пішла без попереджень і прощання, вибігаючи з дому ніби на хвилинку, ніби за ковтком холодного осіннього повітря, хоча я тоді відчув, що ти йдеш назавжди. Ми тоді знімали кімнатку в Празі, під самим дахом будинку, на горищі, що було перероблене під квартиру, з вікними, що дивились здивованими очима в хмарне сіре небо. Ми хотіти написати тоді низку темних готичних новел з післясмаком містики, і осіння Прага для цього підходила напрочуд. Писалось цікаво, але сумно, з якимось передчуттям неминучої біди. Після твого раптового зачинення дверей, після крапки в нашій повісті почуттів я шукав тебе всюди, хоча розумів марність цих спроб. Я навіть не задавав собі питання, чому ти пішла, розуміючи, що на це питання немає і не може бути відповіді. Сподівався зустріти тебе на якихось літературних збіговиськах чи на вулицях міст, де ми любили блукати, розуміючи недоречність цих сподівань. Я виглядав тебе у вітряному п’янкому Лісабоні, холодному понурому Кельні, пихатому Ахені, у прозорій скляній Венеції і на дрімучих вулицях божевільної єретичної Тулузи – міста «добрих людей».
Через кілька років я випадково довідався від одного старого друга (філософа та естета, що писав дисертацію на тему «Філософія думки») про існування якого я вже встиг забути, але зустрів його випадково у Варшаві в книгарні «Trochę światła». Він розповів мені, що ти застрелилась в Стокгольмі, на березі сумного і безнадійного (як і все в Швеції) озера Меларен зі своєї улюбленої «Беретти», яку ти примудрялась навіть провозити через кордони.
Я знав, що ти чекаєш мене на гірському перевалі, як і обіцяла і шкодував, що час моєї подорожі в ті гори все ніяк не настає. Аж тут трапилось те, що і мало відбутися неминуче, хоча всі ми не хотіли вірити в це. Через кілька днів я перетнув польсько-український кордон і зголосився добровольцем в українську армію. Я незабаром зустріну тебе на гірському перевалі.
ID:
1040185
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Балада
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.05.2025 01:44:07
© дата внесення змiн: 21.05.2025 01:44:07
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Де, де, а там шансів точно немає! 
Дякею за відгук і розуміння! 
Історія сповнена кольорами. Емоційна та дуже тепла. 
Цікаво! 
