Борис Тимофійович Романченко
пережив Бухенвальд, Пенемюнде, Дора-Міттельбау
та Берген-Бельзен, але був убитий російською ракетою у своїй
квартирі під час чергового терористичного акту РФ.
Дідусь Борис завжди розповідав
В дворі висоток, сидячи на лавці,
Як в сорок третім німець з них знущавсь
Тоді, в концтаборі у Бухенвальді.
І до кінця війни по таборах
Аж поки не звільнили в сорок п’ятім,
А рідний Харків бачив тільки в снах:
І в Пенемюнде, й в Дора-Міттельбау.
Та не згасала віра у людей,
Що виживуть і прийде перемога,
Серед зимових довгих тих ночей,
На нарах тихо він молився богу.
Був поряд з ним з Воронежа Іван,
Що разом призивався в сорок першім.
Фашистів вони били й в Бухельвальд
Потрапили в концтабір полонених.
Але підтримка поміж них була –
Це додавало сили і наснаги:
На двох ділилась разом баланда,
Й одна шинель зимою зігрівала.
І мріялось: як виживуть вони,
То будуть святкувати перемогу
І будуть родичатись їх сини,
Ділитимуть все: радість і тривогу.
Пройшли роки... Помер дідусь Іван...
Сини старі... Онуки підростають...
На Харків вже новий фашист напав
Й щодня по місту градами стріляє...
Ось виліз з танка молодий рашист:
Онук того, з Воронежа, Івана,
Якраз навпроти, де жив дід Борис.
Де був будинок – там лишилась яма.
І дивиться: лежить якийсь портрет.
Впізнав на нім свого діда Івана,
Ще молодого, й поряд - чоловік...
А хто такий – для нього біла пляма.
Мабуть, портрет висів десь на стіні,
І вчора "Градами" вони розбили...
Дідусь цей жив тут, правнуки малі...
Лиш вирва залишилася… "Звільнили"!..
Глибокий, зворушливий до сліз вірш. Скільки ж горя несе ця московитська банда! Господи, на все твоя воля і справедливість, Ти бачиш все!
Дякую Вам, пані Оля за правду. : 23:
