Розпареній землі снив березневий дощ:
Він перший пил змивав після снігів розталих,
А сонечко пекло і хижий птах кружляв
У бляклих небесах, що злякано мовчали.
Бо понад птахом тим винищувач гудів.
Його пілот навчавсь своїх братів вбивати.
Смак ситого життя дорожче за братів.
Під Харковом за ним стара тужила мати.
Кого судити тут, в цій віхолі страшній,
Яка жбурнула нас в пекельне лихоліття?
Для фараона ми звичайний перегній,
Для зел його звитяг, що не зродяться квіттю.
