У відображенні листків рослин кімнатних доходить стежку осінь, вітром дуючи захлисно.
У затінках кори дерев, обрізаних, зголених навмисно, міські пейзажі мовлять норовисто…
Пливе мій корабель, моя іспанська шхуна, у хвилях атлантичних, у бурю сонцесяйну та німу,
Що голосом своїм торкає: «Згадай минувшину! Поринь у зла джбанок! Зопий терпкий трунок!»,
Мене у відчай сорому згортає, «та є нові країни, нові імперії незримі», нехай пливе іспанська шхуна!
День у день китів очами зрію, та лиш душевних зламків море в океані завше тоскно сію…
Монтесуму скинули удало, інків скинемо не менш зухвало, та у серцях лежить страшна тортура.
Се ще для мене важча увертюра: очистити сумління, зійти на берег із духом мудрим Тюра.
