|
А вже далі – більше нічого зовсім не буде,
прибуде вчасно опівнічний прощальний трамвай.
а вже далі – обличчя і тіні, тіні і наполохані люди,
тільки ти заплющ очі, тільки ти на це не зважай.
Знаєш, вбивати поглядом набагато легше,
коли у твоїх зіницях сріблом виблискує лезо ножа.
ти біжи, ти шукай собі жертву, поки іще не вечір,
поки тебе іще не пробирає безмовний жаль.
Ти не дивитимешся у вічі, коли він втрачатиме себе,
ні, не стане він ні мучеником, ні праведником.
не стане ні святим, ані грішним, ні бідолашним ще
він не стане нікому слугою, нікому радником.
Та нічого не буде. Він – переламане колесо,
що котилося б вічно під чужими мотузками.
вицвіло – білим, терпким до солоду, дихає голосно,
щоб не стати ніким, щоб стати хоча би звуками.
…І буде навколо стукати, стукати, стукати,
…І небо на плечі падати, падати, падати.
…і біль цей, і море, і світло очей, оплетені звуками,
…виринатимуть з глибин безмежно-давньої пам’яті.
…Темне притягує світло, мабуть, це наша карма.
…небо зітхає синім, дихає у потилицю, горнеться.
…чуєш, біжи, тікай, просто, це все – задарма,
…той, що бачить – не зрадить, той, що чує – не скориться.
Я б хотів забрати твоє горе, твій тихий солоний жаль,
але боюсь, що море мене покине, що море у каятті.
навіть у вогні я б розбив і другу скрижаль,
тільки всім начхати, особливо, коли я – у їхній пам’яті.
Може, я перетворюсь у чорний дим чи попіл,
але ти скажи, скажи, скільки ще цих чортових років,
щоб усі, хто став каламутною водою мене забули,
скільки іще, скільки, скажи мені, лишилося кроків…
Я ж казав, що вбиваю поглядом, мов кулею,
я ж казав, що не вмію стримувати синю злість.
усі, кого я любив – загинули, усі кого ненавидів – заснули.
Я – ніщо, я - страх, я – темне море…
чи, може, я – Василіск….
ID:
634076
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 07.01.2016 15:06:34
© дата внесення змiн: 07.01.2016 18:40:43
автор: Іра Табак
Вкажіть причину вашої скарги
|
