Ти ніби збираєшся повертатись.
Поливаєш квіти, стелиш випрану скатертину.
Ти ніби не востаннє сьогодні з хати.
Ти ніби маєш вийти десь на годину.
Ніби тобі хліба, чи спіральки від комарів,
чи просто, десь трішечки погуляти.
Ти ніби сидиш і на себе чекаєш у хаті
Ось ти почуєш кроки, відчиниш двері,
вийдеш собі назустріч, насипеш вечері,
а потім буква за буквою, на папері,
писатимеш вічного свого листа.
Яка була в тебе доля...
Яка непроста...
І боляче як без міри було тобі.
І вечір холодний, сірий, за тебе заплаче в трубі.
Ти ніби збираєшся повертатись...
Наче у тебе попереду ще безліч днів...
Інакше,навіщо це все тобі?
Навіщо ти все це робиш?
Невже тобі ще не досить, що з болю твого гіркого
лиш ти і вітер в трубі голосить?
Невже тобі цього не досить?
Живеш плачучи...
Ти вмієш тихо, майже беззвучно.
Покинеш ключі, хтось ввійде без стуку.
На щастя, більше не ти...
Буде варити їсти, підлогу мести
і білити стіни...
Вижене твоїх котів із хати під три чорти,
читатиме друзям вічні твої листи.
Для сміху...
а ти...
Ти плакатимеш.
За все життя ти навчилась плакати тихо.
07.07.2015.
