Ти дивився не на мене, я сміялась.
Заблукала, та стежину загубила.
Наодинці, лиш дощу я віддавалась,
Лиш дощу, хоча його і не любила.
Ти не бачив сумних ягід журавлини,
Утопився у тім погляді глибокім.
Я сміялась, і пила вино з калини,
Розуміла, не забудеш яснооку.
Ти дивився і знаходячи, помалу
У прозрінні відповіді неба.
Не сміявся вже, відавшись на поталу,
Десь вона втішалася… без тебе.
14.10.2014.
Вірш я розумію наступним чином:
є ясноока ЛГ, що гуляє наодинці, під дощем; також є (він), що непогано проводить час з (іншою); потім ЛГ п'є "вино з калини"/перебродилу кров і (він) - знову з нею, у результаті "прозріння"; а коли (він), нарешті, вже разом з ЛГ, то "інша" лишень "втішається" без (нього).
Чи правильно зрозумів вірш?..
У коменті я спробував зобразити, що, можливо, "інша", без (нього) не "втішається", а просто повісилася. От.
Що скажеш?..