відзвуки льодової квітки, цвіт котрої впадає у мертвість річки
Стікса во̕ди течуть
У серце нікчемних вимірів,
Гора із пір’я твориться
П’янким вітром
І все це нагадує
Зимовий зміст порожнечі
Із внутрішнього порогу
літа,
гілляки скручують руки,
Переламуючи кисті,
Відламуючи люки до підземель,
Вламуючись у надпотужні горлянки
Квартир.
Голос, що спить у твоїх вухах,
Чекаючи доки вилупиться
Метелик наднічної осені
Осінь цього разу не буде
Такою жахливою:
Без алкоголю
без нервових кивків
без сірникових койотів
без діалогів, сповнених
глузливих смертей
без сонця
без сонми зайвих алюзій
без перцепції,
адже світ – це не просто уявлена тінь
від бронежилета
стікса во̕ди течуть
у серце нікчемних вимірів,
і все це нагадує амбівалентний вияв свободи
хочеш їси – а хочеш пропускай рибу крізь примарні
пальці,
адже мертві пливуть у цьому човні ось уже з десяток
вічностей,
не усвідомлюючи того, що вони повстанці
ось і ти, якимось чином, пропа̕ща.
