Розвісити душу на горіховім гі́ллі,
Так кепсько буває тай годі.
Тепер же невмоді обличчя зраділі,
І люди щасливі не вмоді.
Насерці, як кіт пазурами,
І помисли світлі в вигнанні.
І я як жебрак між світами,
Мені так здавалось принаймні.
Розвісити душу на горіховім гіллі,
Хай туга її розвіває.
А помисли грішні - смішні, недозрілі
Корінням у землю вростають...
