Маленьке фото ношу в гаманці,
Затерте днями, й що таїть, роками.
Вже час нас підганяє стусанами.
До нього залишаємось глухі.
Маленьке фото, по краях картате
За частого виймання й теплих рук.
Щоразу, наче вперше серця стук.
Буремна доля, спробами строката.
Мій милий, жаль що тільки... Вже й не друг.
Маленьке фото, зрошене сльозами.
Не дотягтись до тебе вже губами.
Ти мій рубіж. І ще одна із мук.
Маленько фото ношу в гаманці.
На ньому ти на білого ведмедя схожий.
Смієшся, наче день погожий.
А в мене ж сльози видно на лиці...
Інга Хухра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мене завтра, можливо, це чекає... і я цього страшенно боюсь.... а щодо важче так, тоді і говорити важко, простіше за посередністю віршів чи просто по телефону,не бачучи обличчя... але ще важче не бачити людину 2 роки, а потім побачити проходом повз на дворі, тоді серце перевертається... це наче бачити привида... хоча серце перевертається і при коротших розлуках