Хтось малює, хтось купує,
Хтось своїми руками майструє.
Хтось вчиться, хтось шукає
А хтось у мріях сміливо літає.
Хтось любить маму, хтось татка
Комусь важлива песика підбита лапка.
Хтось хоче їсти, а хтось спати
Я ж хочу, мамо, тебе обійняти.
Так рідко думаю, що все не вічне,
Що зникнемо ми, як зникає наш час.
І ми минемо непомітно,
І буде так, ніби й не було нас
Що ми, як пісочний годинник залишим
По собі лиш слід, для нащадків лиш знак.
Саме тому я зараз це пишу
Нехай слова ці проростуть у душах, як у полі мак.
Та треба знати й пам’ятати істини ті вічні
Що мучать часто ночами мене
І щоб усі їх в пам’яті закарбували,
Спитати треба у людей таке:
Чи часто думаєш про маму?
Скажи, не будь лукавим!
Скажи мені й поплач зі мною,
Бо не знайде душа спокою.
Вона тебе горнула, як було погано..
Скажи, що ти робитимеш, якщо її не стане?
Чи думав ти колись таке?
А знаєш… і твоє життя мине.
А чи не пожалієш ти той час, що втратив,
Що втратив ти і так і не сказав,
Як сильно любиш, як будеш тужити,
Як увесь біль у неї б ти забрав…?
Коли її болить, те серце зболене, безмежне
Велике, милосердне і легке.
А ти його раниш так часто і необережно
Та стерпить воно все, а головне - завжди любитиме тебе!
Це серце найкоштовніше у світі,
Для кожного із нас воно своє
І поки ти живеш, і доки сонце світить
То бережи його,
Запам’ятай: ти ж - найдорожче, що у нього є..
ID:
262974
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 02.06.2011 14:46:57
© дата внесення змiн: 02.06.2011 14:46:57
автор: Hellen Black
Вкажіть причину вашої скарги
|
