Хтось вгорі остригає жертовних ягнят. Сніжить.
Біла вовна вдирається в кожен четвертий подих.
Покороблені тіні, за нами бредуть по сходах,
Прокладаючи шлях крізь замети тисячоліть.
Ця зима випадкова, як плач немовляти в ніч.
Озиратися важко – хтось холодом диха в спину.
Продираємось вгору – приречено й безупинно,
Ціпеніючи раптом, зачувши ворожий клич.
А сніги, як орда. Без супротиву здався час,
В круговерті хурделиць втрачаючи дні за днями.
Ще три сходинки вгору. Та вовною під ногами
Заметіль березнева танцює останній вальс.
Наталя Клименко
