Колись я мав шляхетну мрію:
лишити слід, змінити світ...
Ще й вірив, щедрий, що зігрію
кого би й слід, кого й не слід.
Лишав черстви́м шматочки серця —
гадав, не зменшиться воно,
аж поки мовчки в дно не вперся —
в живе́ ще, вилизане дно.
О, Божа Матінко Маріє!
Вже доля й рештки підгребла...
То хто ж тепер мене́ зігріє,
надасть хоч крапельку тепла?
Дожить як жив, не хочу — мушу.
А мав би вічності тавро,
то знов би краяв серце й душу,
лиш тільки б сходило добро.
---
