2.Щебет
…серед
мертвого безгоміння,
непорушного білого сну,
злинялого
до кількох
напівстертих літер слова
молитви,
що стихла сама в собі,
непочута, —
здалося,
стався невловимий рух, —
наче в щільності
безмежної порожнечі
здригнулася,
тонша
за шовкову павутину,
тріщинка —
наче
серед мертвих наметів
крижаного «ніщо»
майнула «великим парусом»,*
розсипавши
милозвучний дріб
срібного Благовісту, —
лютнева синичка;
чи то обізвалася
передчуттям резонансу
тонша за атом
у плоті Простору-Часу —
космічна струна:
коли здригнеться вона —
її бриніння
почує Всесвіт —
і відгукнеться на нього
таємним,
трепетним надривом
кожне серце…
А ще —
завібрує зрадницьки
до межі стиснуте
надважке
і над-довго-тривале
терпіння
нейтронної зірки.
«…Ні, я нічого не чую, —
запевнить себе
нейтронна самітниця
і закриє щільно
вуха долонями, —
я не хочу чути,
то не тріщинка
в моноліті смерті
і не синичка
з благою звісткою
воскресіння —
то спокуса,
химера порожнього
навіювання…»
Але безтурботне ці-фі,
ці-фі-ці-фі,
підперте
розсипчастим сміхом
срібних бубонців,
безстрашно просуне
допитливого дзьобика
у тоншу за атом
тріщинку
у надміцній оболонці
нейтронної
недовіри,
і космічна струна
налаштується
на потрібну частоту:
Увага!
зараз Диригент
ворухне
чарівною паличкою…
І нейтронна зірка —
та, інша,
що раніше вибрала
не егоїзм і владу,
а мовчання, —
як Мавка
у володіннях Того,
що в скалі сидить, —
крізь кам’яну відсутність
почує Голос Простору:
«…Не спи, не спи…
вже годі спати…
розплющ очі, Зірко,
бо ти заплющила їх
не для того,
щоб не бачити,
але для того —
щоб дивитися інакше…»
«Хто ти, — спитає Зірка,
звернувши погляд
у власну глибину —
ти кажеш
як Поет…»
«… Зоре,
ти слухаєш і чуєш,
мов Поета…
Я Той, хто знає
тебе завжди,
навіть до того,
коли ти стрілась
юною Зорею
зі золотим
коро́мислом через плече —
у відрах срібних
вигойдувалися в такт ході твоїй
Джерела Світел
золоті…»
«Не треба…
то було давно
й давно минуло —
не треба Світел;
в моїй перенапрузі —
майже паралічі
на грані —
ніяких
коромисел,
лиш стримування
схарапуджених коней
і загортання
у попіл Іскри,
щоб не пропекти
з відчаю дірку
у полотні
буття;
якщо я попливу
по руслу спогадів,
то може статись
непоправне…»
«Ти непоправного боїшся?
Хай станеться —
що має статись…»
«Не говори до мене,
бо я люблю
мовчати».
«Помовчмо, Зірко,
бо мовчання —
це молитва серця».
Ці-фі-ці-фі…
ці-фі-ці-фі-ці-фііі…
Сам Космос
чи його
гравітаційні хвилі
співають,
що наблизилась
до нас весна —
як вибух радості
й життя нового,
як Царство Боже…
*Parus major — це наукова (латинська) назва
синиці великої; «майнула великим парусом» —
асоціація до назви пташки, що будить весну.
ID:
1058518
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.03.2026 01:13:04
© дата внесення змiн: 15.03.2026 01:32:14
автор: Валя Савелюк
Написано автором з використанням штучного інтелекту
Вкажіть причину вашої скарги
|
- жартую))
