Надворі був дощ. Лило як з відра. Оленка бігла на пари по мокрій бруківці у новеньких кедах, а на голову лилося небесне море. Вона забула парасольку. Це так прозаїчно. Ходити останній тиждень день у день з нею. А сьогодні вирішити, що термос більш потрібний. Ну що ж, так тому і бути.
Спершу їй здавалося, що цей дощ всього лиш на хвилин десять. Вона ж встигне добігти до маршрутки і не намокнути. Але що ж це робиться? Дощ і не думає припинятися. Що ж, таки доведеться пришвидшитися, щоб вскочити у першу маршрутку, бо не тільки змерзне, але й застудиться. На горизонті з’явилася зупинка. До неї ще трохи. Зовсім трохи.
Аж тут дівчина побачила маршрутку. Вона проїхала повз неї і вже під’їжджала до зупинки. Оленка пришвидшила свій рух: сподівалася, що водій зверне увагу на неї і почекає. Але сама більше заглядала не на маршрутку, а на свої нові кеди – чи вони ще «живі» на цій мокрій бруківці. Коли добігла до зупинки, то побачила, що тільки задні двері транспорту відчинені – очевидно водій поспішав і не хотів чекати, доки вона добіжить до передніх.
Оленка щаслива вскочила у маршрутку і одразу між рядами помчала вперед до водія подякувати за очікування та оплатити дорогу. Аж тут помітила, що у маршрутці зовсім порожньо. Вона притишила свій рух і почала оглядатися направо і наліво, щоб вгледіти бодай якогось пасажира, але око так і не зачіплювалося ні за кого. Врешті вона дійшла до водія. Та не встигла вона подякувати йому, тільки привіталася, як він запитав: «Ну що, куди їдемо?». І голос водія був такий насмішкуватий, що всередині все похололо. Але дівчина цього не видала.
- «Та куди їдуть всі ваші маршрутки звідси – тільки до міста», – сказала Оленка і намагалася дати водію кошти за проїзд, але він чомусь не хотів їх брати, змахнувши головою.
- «Але ж я не на рейсі», – засміявся він.
Дівчина відчула, як мороз знову й знову проходиться по спині. Вона й подумати не могла такого. Вона знає всі маршрутки, які їздять цією дорогою «в обличчя». Та й маршрутка стала на зупинці. Правда, коли вона бігла, то надто задивилася на нові кеди, щоб їх не знищити у цю погоду, то й не дивилася, чи ще хтось заходив у маршрутку на зупинці. Що ж, виявляється він зупинився тільки для неї і він не на рейсі. І що робити?
- «А куди ви їдете?», – голос дівчини все ще звучав спокійно і без нотки хвилювання.
- «Вперед», – якось так задерикувато відповів водій і поглянув на дівчину своїми зеленими очима.
Оленка побачила в тих очах не зухвалість, а щось таке, що змусило її щиро посміхнутися:
«Ну що ж, тоді нам по дорозі», – відповіла жваво на диво для себе самої.
А далі вони говорили про життя і цей дощовий ранок, такий несхожий на інші. А біля університету він випустив цю ранкову пташку із маршрутки, побажав їй гарного дня і попрощався назавжди.
А от вона завжди після того з обережністю користується транспортом й іноді таки хоче його зустріти. Хоча мабуть ніколи його не впізнає, якщо тільки він знову не погляне на неї своїми зеленими очима. А тоді вона точно відповість: «Нам по дорозі».
ID:
1048359
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.09.2025 22:20:53
© дата внесення змiн: 25.09.2025 22:20:53
автор: tacent
Вкажіть причину вашої скарги
|
