Захід сонця заливав крейдяні пагорби Донеччини густим, як мед, світлом. Воно вʼїдалося в стіни цегельного заводу «Прогрес», що стояв на околиці містечка, немов стара, втомлена тварина. Саме тут, у цеху №3, жив і дихав Петро.
Його робота була схожа на медитацію. Він не ліпив цеглу. Він годував ненажерливу глиняну утробу машини, що безперервно жувала вологий, пахнучий дощем ґрунт, народжуючи з нього ідеальні, рівні паралелепіпеди майбутніх осель. Петро знав глину, як знають тіло коханої жінки. Він на дотик відрізняв жирну, податливу глину від сухої, пухкої. Він чув її шепіт у гуркоті пресів. Він любив цю роботу. Любив мʼязисту втому в плечах наприкінці зміни, любив досконалий блиск сирої цеглини на виході з матриці, любив її тишу і міцність.
Цегла Петра була найкращою на заводі. Майстри-каменярі, що будували котеджі для нових «господарів життя», замовляли цеглу саме з його цеху. Вона не тріскалася під час випалу, була рівною і міцною. Робота Петра була його молитвою, його спокоєм. Він віддавав їй усе, а вона натомість давала йому відчуття глибинного, тихого щастя.
А потім прийшов новий директор. Чоловік у білій сорочці, що пахнув дорогим парфумом, а не крейдою та потом. Він ніколи не заходив у цех, але його накази, немов отруйний газ, просочувалися крізь усі щілини.
— Продуктивність! Ефективність! — лунали його гасла. — Ми вводимо нову лінію. Швидше. Дешевше.
Машини заревіли гучніше. Конвеєр поплив швидше. Але глина була примхливою. Нова, дешева, з іншого карʼєру. Вона була пухка, у ній було забагато піску. Петро бачив, знав, відчував на пальцях — цеглина виходила крихкою, з тріщинками. Він йшов до начальства, говорив, благав, навіть кричав.
«Ти що, технолог? Сиди, роби якомога швидше. Під час випалу ніхто тріщин не побачить».
Але Петро бачив. Він бачив їх уві сні. Він не міг. Не міг зрадити свою справу. Він уповільнював конвеєр, додавав води, щоб глина стала пластичнішою, затримував партії. Цегла з його цеху знову стала досконалою. Але повільною.
Його викликали до кабінету. Біла сорочка, холодний погляд.
— Петре, ти хороший фахівець. Але ти не розумієш ринку. Нам потрібна кількість. Це — останнє попередження.
Тієї ночі він не спав. Він дивився на свої руки, вкриті слідами глини, що вже не відмивалася. Вони тремтіли. Він любив ці руки. Вони вміли творити міцність. А зараз від них вимагали творити брехню.
Наступного дня наказ: використовувати лише нову, дешеву глину. Швидкість конвеєра — максимальна.
Петро підійшов до машини. Вона жувала мертву, піщану масу. Він увімкнув конвеєр. Він дивився, як із матриці виповзає кривий, пористий, неміцний брусок. Цеглина, яка не витримає ні морозу, ні часу. Цеглина-обман. Цеглина-привид.
Він вимкнув машину. Мертва тиша в цеху була оглушливішою за будь-який гуркіт.
Він зняв робочий халат, акуратно склав його на стільчику. Пішов до роздягальні, вимив руки. Вода змила червону глину востаннє.
Він вийшов із заводу. Сонце сідало за крейдяним карʼєром, заливаючи все червоним світлом, немов розплавленою цеглою. Він не озирнувся.
Любов залишилася там, позаду, у холодному цеху, серед машин, що народжували мертве. Він пожертвував нею, щоб не пожертвувати собою — тим Петром, який знав вартість справжньої роботи, міцності, честі.
Його серце було спустошене, як вироблений карʼєр. Але десь глибоко всередині, під шаром болю, вже проростала маленька, крихка паросток чогось нового. Паросток свободи від любові, що стала кайданами. Він ішов додому, і кожен крок давався з болем. Але це був біль народження. Не цеглини для чужого будинку, а самого себе.
ID:
1046581
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Громадянський
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.08.2025 22:30:46
© дата внесення змiн: 27.08.2025 22:30:46
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат
Вкажіть причину вашої скарги
|
