|
Літо… надвечір’я, зранку надто вітряно. За вікном авто, уздовж траси, квіти й трави припорошені пилом. За кілька метрів, з обох сторін поля зі стиглою пшеницею. Від пориву вітру, доволі повні колоски схиляються, наче морські хвилі із позолотою сонця. Ні птахів, ні метеликів, ані комах, всі заховалися від буревію. Час від часу по трасі, вітер ривками здіймає пил в перемішку із шматками сухої трави, понівечених пелюстків квітів та зірваного, ледь помітно, жовто - зеленого листя. Автівки не зупиняються, їх рух тільки підсилює вітер, все зібране докупи, стовпом підносить увись. За мить, щось полетить шкереберть, довкола трохи розсіється, а щось покрутиться й падає донизу.
Марина напружено придивляється на трасу. Зазирнувши у зеркало, поправляє каштанове волосся, трохи знервовано, вголос,
-Коли вже вщухне цей вітер, щоб нарешті можна було розслабитися.
Вона повертається із - за кордону. Дев’яносто днів присвячено постійній праці… важкі заробітки. Умілість і наснага, виконувати щодня зразу три роботи, придають впевненості в собі. Зранку в одній оселі, обходить жінку похилого віку, з десятої години, готує обід, для багатої родини, а ввечері допізна в кав’ярні, вона вже офіціантка. Виснажена, серед ночі поверталась в невелику найману кімнату. Три роки поспіль, два рази на рік покидає сина з бабусею, їде на заробітки. Хоч і стрункіша стала та цим тішиться, адже минуло тільки тридцять два роки. Має сина, якому саме сьогодні день народження, він чекає її.
***
Коли повертається додому, чомусь завжди згадає той вечір, ніч, коли підкорилася спокусі. П’яніла від палких солодких поцілунків. Вже пізніше дивувалася, як я могла?! А він же, ще такий молодий та настільки досвідчений, що спромігся спровокувати до близькості.
Нині… її думки, як цей вітруган, навіює спогад про помилку в житті. Якби зараз, у зрілі роки, зустріти такого, щоб повів у храм любові, Напевно б відчула себе справжньою жінкою, а можливо і закохалася.
У Олега є харизма. Він її перший хлопець, у любовній звабі й до цього часу останній. Тепер її душа була до ран зболена одинокістю. На жаль, немає того, хто б її реанімував. Лише подушка являлась свідком виплаканих сліз. Часто туманні думки - чому досі одна? Тож ніби славна жінка, витончена фігура - можна позаздрити. Та навряд чи хтось би подумав, що має сина підлітка. Але доля мовчить, де ж те щастя…
***
Не стерти з пам’яті, як у вихідні дні біля старих тополів та криниці, збирарася сільська молодь. До них приєднались хлопці з бригади, яка займалась прокладкою газових труб. Хлопці мешкали в сільському клубі. Через тиждень їх бригада перебралася в сусіднє село. Та ті кілька днів, вечорів, при нагоді, Олег залицявся до неї. Одного суботнього вечора, він постукав у двері.
В цей день батьки з меншою сестрою, поїхали в містечко, на день народження до батькового брата. Обіцяли повернутися завтра, Марина залишилася вдома сама. Дівчина не пішла до молоді, планувала обійти хазяйство, виспатися. За плечима шкільні роки та про навчання в містечку тільки мріяла. Батько клопотався, що вдома багато роботи, коли ж вона наполягала, сердився,
-Нікуди твоя кулінарія не втече, он поки що біля матері навчися, як смачно готувати, а далі час покаже, як воно буде.
Прихід Олега, до неї додому, трохи здивував, але ввічливо запросила до хати. Хлопець, не соромлячись, допоміг обійти господарство, залицявся, обіймав, чмокав у щоку. Хитро зазирнувши на нього, її дзвінкий голос, мов спів молодої пташки,
-Ти почекай мене, я швидко перескочу на горище, для кроликів дістану сіна.
Незчулася, як він пройшов повз неї, улігся на соломі. Його обличчя злегка червоніло, усміхався, поглядом манив до себе,
-Та розслабся ти, трохи відпочинь, не крутись, як білка в колесі.
Нині ж тільки й пам’ятає, як взяв її за руку, затягнув до себе. Що трапилося далі, пам’ятає смутно, ніби сп’яніла від пестощів, поцілунків. Згодом, в душі зізналася, ті миті були приємними. Його карі очі, наче загіпнозували, запах свіжого сіна задурманив голову, весело бурюкаючись, вона не спромоглася відмовити в близькості.
Минув місяць. Одного вечора, мати помітили, як дочка насолоджується квашеними огірками. Не минуло й години, як дізнався батько. Його крик немов виверження вулкану, здавалося дрижали стіни. Мати плакала, вмовляла його, щоб не почули сусіди. Він вимагав, щоб негайно поїхала жити в село до бабусі. Мати плакала, що це ж не близько та його рішення було остаточним. Після цього її життя дуже змінилося.
Хоча характер батька жорсткий та його мати добра жінка. Вона сама мешкає у досить просторій хаті. Привітно зустріла онуку, заспокоїла,
-Я з батьком по телефону розмовляла і мама дещо сказала. Не впадай у відчай, мине час, все стане на свої місця.Така наша, жіноча доля, треба навчитися терпіння. Поки житиму, чим зможу буду тобі допомагати. Подивитися з іншої сторони, не одна в хаті, удвох веселіше. А народиться дитя, то буде, як промінчик сонця, зігріє наші серця.
Ось і зараз, Марина поспішає, на неї чекають бабуся і син. При розмові по телефону, як і щоразу, запитала, чи приїде сама, чи можливо з другом. Вона її розуміє, старій людині потрібен спокій, відпочинок.Так, як і кожна бабуся, хоче онуку бачити щасливою.
***
Автівка уповільнила рух, зупинилася обіч дороги. Вона виходить з неї. Сильний вітер, миттєво здіймає волосся, розвіює, крутить ним, прикриває обличчя. Злегка зіщулившись, догори піднімає руки, кричить,
-А - а - а - а. А - а - а - а. А - а - а - а - а...
Вітром миттю далеко розносить звук та враз, здається повертає назад і б’є їй у обличчя, вже чути ридання навзрид. Та інакшого виходу, з душі зняти тягар не знайшла. Звичайно, їй було чого плакати, після тієї ночі, він просто десь зник.
Ледь заспокоївшись…вже за кермом автівки, різко натискає на педаль. До її села, залишилося проїхати, кілометрів десять. На спідометрі, стрілка тремтить на помітці сто сорок. Не помічаючи нічого, ніби відірвалась від світу, на щоках й досі відчуваються сльози.
За кілька хвилин, обіч дороги, помічає дві автівки. Майже на дорозі, перед нею, працівник ДАІ розмахує короткою палицею, запрошує зупинитися.
Марина трохи розгублена, але змушена зупинитись. Молодий даішник усміхнено поглянув на неї,
-І куди це ми… з такою швидкістю поспішаємо?
Від хвилювання відчуває, як палають щоки,
-Та я це… не помітила…
Даішник представився, показав посвідчення. Вона сміливо до нього,
-А може без паперів обійдемося, скажи стільки треба та й по всьому.
Його хитрий погляд, сонячна усмішка дуже дратує її. Він же кілька раз крутить палицею, сміється. Неподалік, біля іншого авто, з телефоном у руці даішник, щось читає, почувши сміх, крикнув,
-Що там у тебе такого смішного, я зараз підійду.
Терпіння!Тільки терпіння, Марина хвилюючись, подумки зупиняє себе. Хоч хвилювання, наче шторм у морі. Підкралась осина думка - У таку пору, то ж вечоріє і чого тут стовбичити, ніби вдома справ немає.
Даішник, пристально дивиться, помічає її знервованість,
-Ви що не бачите знаків, скоро поворот на Тернопіль, то ж яка має бути швидкість?
Тупий погляд до його ніг, їй хотілося крикнути - я тобі що, учениця? Помітивши, що до них наближається інший даішник, завмерла.Перед нею стоїть Олег. Зненацька, в душі роздратування, смикається око, до болю стискає руки. Мовчання… здивовані погляди один на одного.
-Шеф, я так зрозумів, ви знайомі. Я піду, думаю сам з нею розберешся, - сказав співробітник, поспішив до своєї автівки.
Обличчя Олега помітно блідло,
-Очам не вірю! Марино, я такий радий тебе бачити, просто не уявляєш.
-То мені додому їхати? - несподівано почув голос помічника.
-Так - так, їдь додому, Тут я сам розберуся.
Той трохи здивувався, але розвертаючись у сторону авто,
-Ну, як скажеш шеф, це твоє право.
Вони вдвох дивилися вслід автівки…Олег торкнувся її руки,
-Я думаю, зараз ні ти, ні я не в змозі сісти за кермо, може в машині поговоримо.
-Та вже вітер тихіший, можна й тут,- запропонувала вона.
-Але ж у затишку краще, пішли.
Сідаючи в авто, на задньому сидінні, він побачив велику сумку, біля вікна, в прозорому пакеті лежали нові хлопчачі кросівки.
Ніби рій бджіл пролетів біля вуха - все ж вийшла заміж.
Легкий рум’янець на щоках, блиск у очах, гучне серцебиття, він міг помітити її ставлення до нього. Вона намагалася дивитися у вікно, на душі потепліло, невже це така доля, ось так, позаду роки надій і сподівання, не пройшли дарма.
Він намагався зазирнути в очі, почав говорити,
-Три роки назад, я був у тебе вдома, спілкувався з батьком. Він сказав, що ти вийшла заміж, давно в Тернополі мешкаєш. Я наполегливо просив адресу, але він категорично відмовив. На жаль, тих дівчат, що були поруч з тобою, нікого не знайшов, всі кудись поїхали. А сусід, сказав, що твій батько хвалився, ти виїхала за кордон.
-А де ж ти всі роки був?- тільки й наважилась запитати?
-Та ти хіба не чула, що в той час коїлося в Києві. Наша бригада поїхала на Майдан, хотіли підтримати своїх хлопців. Після розгону, мене в тунелі знайшла одна жінка. Добре, що ті коновали, не знайшли, напевно був би за гратами. В записній книжці, жінка знайшла номер телефона батьків, вони мене забрали. Короче, не буду багато розповідати. Мій батько очолює міський автопарк, то ж ми не бідували. Весь час зі мною була мама. За кордоном, мені зробили операцію, мав проблеми з хребтом. Потім довгий час реабілітації, повернулися додому.
Несподівано взяв її за руки, намагався зазирнути в очі,
-Ось таке моє життя. А, як твоє склалося? Знаєш, молодість, як весна. Перше кохання запам’яталося назавжди. Я засуджував себе за те, що сталося між нами. Воно б треба було, як кажуть по - нормальному. Освідчитися, послати сватів, думаю ти б мені не відмовила. Але сталося, як сталося. Тільки тепер, я в тебе можу попросити пробачення.
На віях бриніли сльози, котилися по щоках, важко перевела подих,
-То ти одружився, маєш сім’ю?
-Ні - ні, яка сім’я…ще зараз у такий час, війна. Мене то не заберуть, не пригодний. Якби ж, ту стежку, що вела до тебе та той час, можна було повернути назад.
Вона нахилилася до нього, поклала голову на плече.
-Олеже, я навіть не помітила, що летіла з такою швидкістю, спішу додому. Знаєш, ти до мене стежки не знайшов, але бачиш, а я на цій дорозі тебе знайшла, щоби ми знову були разом.
-То ти незаміжня?
-Ні, не склалося. Та й за кордон я їздила на заробітки. Поїхали, вже недалеко. За знаком повертай вправо, далі дорога до мого села.
-Ти справді пробачила?
- О, якби ти знав, за ці роки, мати терпіння, мене навчила бабуся. Часто говорить, - Все в руках долі. Я давно тобі пробачила. Думаю зрадіє, коли не одна приїду.
Він не знав хто ще, на нього чекає та дуже зрадів зустрічі. Очі світяться щастям, розумів, доля дає випробування і згодом дала їм шанс виправити помилку. Тепер, тільки треба впевнено тримати кермо і все буде добре!
2024р
ID:
1033593
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.02.2025 13:42:34
© дата внесення змiн: 17.05.2025 13:55:47
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Хотілось сказати, хіба так буває? 
Але без таких новел, люди втратять будь яку надію. Буває кажу. Дякую, пані Ніно 
