|
Осіння пора. Немов човни в морі, по небу наввипередки пливуть сірі, білі й темно-сині хмари. Одні досить швидко, інші на якусь мить зависають, туляться одна до одної, згодом знову розсіваються, пливуть далі. Інколи поміж хмар просвічується небо синь, а часом немов через сито, проб’ється сонячне проміння. Або ж вишкіриться сонце і вже на землі все звеселиться.
Невелике селище розділене залізничним полотном потопає в зелені. По один бік більше хатин і садків, по інший, в напрямку заходу, тягнулася стрічкою річка Лопань. Тут більше місця займала долина з високими, шовковистими травами, а вздовж річки густо зелені кущі шипшини. Які весною, всі квітучі, неначе гірляндою прикрашали її. А ближче до хат, росли старі високі тополі, охороняли річку від населення. Вздовж долини, на пагорбу зеленів величезний листяний ліс.
Погода була мінливою та люди раділи, що нарешті пішли дощі. Не врожайне літо, посушливе, спекотне з суховійними вітрами.
Біля убогої старенької хати, покритою соломою о очеретом, вимащеною глиною, побіленою вапном, росла висока, крислата черешня. З неї тихенько, один за одним злітали листочки, деякі зовсім пожовклі, а деякі ледь-ледь почервонілі. Після дощу, що напередодні пройшов, зелені листки на черешні мокрі, сонячне проміння посилає до них поцілунки й вони виблискують, раділи, хоч маленькому та все ж теплу. Та раптом проміння зникало за похмурими хмарами, зривається вітер й не жаліючи, шарпає листя, намагаючись зірвати його й кинути до землі. Після дощу холодно, сиро, погода навіває сум. За черешнею тягнувся невеликий садок. Деякі дерева були насаджені предками, а деякі посадили батьки й діти разом. В сім`ї, як народиться дитя так і саджали яблуньку чи вишню, чи грушку. Навесні справжній рай, як йдеш стежкою, по один бік уряд цвітуть, як наречені, молоді вишні, а по інший бік крислаті старі й молоді яблуні, які п`янять медовим запахом. Довкола чути веселий гул бджіл, намагаються не втрачати час, збирають нектар, стрімко то відлітають, то знову прилітали.
Велика сім`я жила в цій хатині. Бог дав сімох світлооких діточок, шестеро світло русявих доньок і одного, з ледь-ледь темнішим волоссям синочка. Ні, він був не останнім, в сім`ї був п`ятим, воно б може було і менше мати діточок та лікарів в селищі немає, ще й заборона на аборти. А доля дарувала радість й не запитувала, чи важко буде чи ні, на ноги підняти цих дітей.
Тисяча дев`ятсот п`ятдесят третій рік всім видався дуже важким. Із-за погодних умов рік був не врожайним, кожна велика сім`я не жила, але все ж вижила.
Хоча старша донька Клава й вийшла заміж, пішла жити до свекрухи та вдома, ще шість дітей, які хотіли їсти. Одне спасіння, що була корова Зірка. Хоча мама й скаржилася, що дає мало молока та кожного дня діти мали можливість посмакувати ним. Інколи, відігрівали кисле молоко, робили сир та то тільки на продаж, він дуже цінився на базарі. Вдома всі турбувалися за корову, любили її, називали годувальницею.
Можна було доволі наїстися бараболі, яку приносила Ліда з поля. Це вже, як приморозки почнуться, як мають орати поле на зиму. Лише тоді об`їждчики дозволяли зайти дітям, ритися в мокрій, холодній землі в пошуках бараболі. А, ще влітку тішилися ягодами, скільки хотіли, стільки й їли. Тільки треба було обов`язково рвати на базар, щоб продати. А щодо яблук і грушок то це тільки тих, що впали до землі, чи залишаться де-не-де на деревах. А кращі яблука й груші зривали й носили на базар, інколи на щось міняли, то ж треба в щось одягти цю ораву.
Ліда - друга дочка в сім`ї, невеличка на зріст, худорлява, їй навесні минуло п`ятнадцять років, закінчила сьомий клас. Мала намір поїхати на швейну фабрику на тримісячні курси шиття, щоб згодом там працювати. Вона, права рука мами. В усьому допомагала їй, була смирною, спокійною, ніжною й ласкавою, доброзичливою дівчинкою. Мала дзвінкий голос, любила співати. Любила сестричок й братика, вечорами, їм співала колискові пісні. Бачила, що мамі дуже важко, не встигає зробити все до ладу, тому й допомагала. Розуміла, що треба виживати, з старшими майже ніколи не сперечалася. На її плечі рано лягла важка робота та іншого виходу не було.
Крім Ліди, ще трьом дітям треба все зібрати до школи. Галинка, хоч менша за Ліду всього на півтора року, зовсім не переймалася хатніми турботами. Любила поспати та все не могла наїстися, часто нила, що голодна і ніхто на неї не звертає уваги. Сама ж не хотіла приділяти уваги меншим. Катеринка ж на три роки молодша за Галю, трохи бавилася з молодшими сестричками, адже в десять років, ще хочеться погратися. Миколка, як ковбой, бігав грався в війну, робив рогатки, дражнився з дівчатами. Дуже не хотів йти до школи та рано чи пізно, все ж треба було навчатися.
Олі минуло чотири рочки, найбільше любила гратися сама під наглядом Катрусі. А іншого разу було й разом з нею гралася в піску, чи то в траві, що за старою дерев`яною огорожею. А далі йшла смуга бузку й кущів шипшини, яка відділяє вулицю від поля. На поле батьки забороняли бігати, бо там в часи Великої Вітчизняної війни були склади снарядів. Ліда, час від часу навідувалася до дівчат, подивитися де знаходяться, вона добре пам`ятала війну, як минулого року на цьому полі підірвалася жінка з двома дітьми.
До наймолодшої дочки Ніни, комусь не вистачає часу, а в когось не було бажання бавитися з малою, все тікали від неї. Вона народилася кволою, худенькою, як тріска, часто плакала, вередувала. Як була меншою, то все мама покладе в корито при землі, щоб не далеко падати, скаже, щоб старші приглядали. Іграшки б було дати, та де ж їх взяти, як грошей все катма. Оля, чи Катя принесе дерев`яні й алюмінієві ложки, різні кришки від каструль, баняків, ото й іграшки були для маленької, щоб менше їх турбувала.
Батько працював на залізниці, слюсарем-електриком у поїздах далекого сполучення. Вдома був рідко, намагався частіше їздити , щоб більше заробити грошей. А мама займалася вихованням дітей. Інколи було піде на роботу в «Радгосп», у поле, покине дітей, а потім хворіють і хворіють, ледве раду давала.
Народжене маля в сорок років, то вважалася пізня дитина. В такі роки вже й сивина на висках, бавили всі. Хіба винна в цьому, дитина, що прийшла на цей світ? Що чекає її, чи вона виживе, чи благословить її Господь жити далі? Часто задавала мати собі запитання. Важкий тягар на плечах несла, зранку й до ночі, все в роботі. Зварити їсти, майже щоденне прання руками, ще й криниця далеко. А корову, курей і город, все треба обійти. Дітям приділити увагу, ще й на базар якось треба вирвати час, щоб продати яйця, моркву, чи буряк. А, як зовсім скрутно то діло дійде й до курки, хоча вдома тримали не більше десяти, чи дванадцяти штук.
То добре, що в селищі були будинки, гуртожитки від «Радгоспу», в основному тут жили люди по найму, приїжджі, не мали своїх городів, тому й мусили купувати продукти в місцевих господарів. Хоча за дітей серце боліло та мусила приховати якесь яйце, щоб продати, бо ж треба придбати взуття та одяг. Менші діти завжди носили одяг після старших та час йшов, діти ж підростали, треба було в що одягати. А про взуття: чобітки, черевики, то вже, що говорити, по черзі в школу взували, бо всім окремо не було за що купити. На батьківську зарплату в шістдесят дев`ять карбованців не дуже розженешся. Воно, якби ж сім`я менша, то можливо й не погано було б, а так, як вже є.
Коли Ніні минуло вісім місяців, вона дуже захворіла. Дитині б молока парного та саме в цей час корова ходить тільна.
Нічний плач не давав спати старшим дітям. Бліде дівча капризувало, крутило голівкою і дуже кашляло. Мати носила на руках, молилася Богу, трохи помовчить, а згодом скаже,
- Все в руках Всевишнього. Як вирішить так і буде.
А потім гляне на дітей, пригорне до грудей і зі сльозами на очах,
- Та чи вона житиме?.
В цей час, Ліда вже працювала в Харкові на швейній фабриці. Та зранку й після роботи намагалася допомогти по господарству. Вона, як почує ті слова від матері, сльози на очах, ставало страшно від таких слів, віяло холодом. Інший раз скаже,
- Мамо, вона ж як квіточка маленька, що все хилить голову донизу і чому так часто хворіє.
Галинка ж брала книжку до рук і відразу десь зникала. А Катеринка, подивиться на маму, ледь посміхнеться, за звичкою, затисне зубами нижню губу й мовчки відійде. Миколка, якому минуло сім років, не переймався домашніми проблемами, все десь, то на печі грався, то в піску, чи просто в траві. А, як дощ надовго, то пропадав у сусідів, бігав гратися до однолітка Сашка.
Вже минуло два місяці, а Ніна хворіла й хворіла. Дітям батьки заборонили до неї близько підходити. Одна за другою хвороби, чіплялися до дівчинки. Спочатку був бронхіт, згодом запалення легенів, після цього скарлатина і коклюш. Та Ліді мама дозволяла бути з нею ввечері, вкладаючи маленьку спати, вона співала колискову пісню. Уколи дівчинці зробили вдома, від лікарні мама відмовилася. Бо лікарня в районі, а це ж далеко, більше двадцяти кілометрів, то ж не покине дітей.
Та життя продовжується, час плинув. Згодом Ніні стало краще, кашляла, але набагато менше. Вона в рік почала ходити, правда хода була смішною; стане, огляне всіх, рівно зробить два-три кроки, а потім, як пір`їнка летить до когось на руки.
Ця радість прийшла ненадовго, знову захворіла, вночі душив кашель. Вранці мати носила її на долину, до річки, так радили старі люди, казали, що кашель мине швидше.
Останні дні жовтня дощило. Мати бідкалася, що треба йти далеко, кілометра три до скирти, щоб набрати соломи для корови. На полях майже пусто. То раніше, був такий час, що солома згнила в скиртах, а цього року люди все підібрали.
Одного дня, таки трохи потепліло. Безхмарне небо, лагідно світило сонце, дарувало тепло, легкий вітерець, ледь-ледь просушував землю.
Хоча в Ніни напередодні була підвищена температура та на ранок температура спала до норми. І жінка вирішила піти по солому, чекати кращої погоди не варто, адже з кожним днем ставало холодніше. Залишити Ліду вдома, думала та ні, вона ж найбільше з дітей принесе соломи, а Галинку залишити, то ще більше хвилюватиметься, бо та до всього байдужа, їй якби поїсти та поспати біля книжки, не пригляне за дитиною. За інших і мови не може бути.
Катеринка взяла Олю за руку,
- Мамо ми готові йти, вже одяглися, подивися.
Тут же підбіг Миколка з простирадлом у руці,
- І я готовий, теж піду, сьогодні не хочу з Сашком гратися.
Мати, із сумом, дивилася на дітей, що робити? Але ж треба йти! У сусідки Марії не залишить, бо та на роботі з чоловіком, а свій був вдома коли саме дощило, тепер теж на роботі, не знати куди поїде й коли повернеться.
Ліда вийшла з кімнати, тримала на руках Ніну,
- Мамо, то, може я залишуся вдома, догляну Ніну, дивися, вона навіть на ніжки не хоче ставати, відразу сідає, хоча би їй зовсім зле не стало.
Вона, щось про себе шепотіла, забрала до себе,
- Я зараз її тепліше одягну і посаджу у комору. Розстелю ватне одіяло, напою молоком, що їй, ще треба. Десь через годину-дві засне, а там і ми повернемося.
Ліда зблідла, тремтячи вся від хвилювання,
- Мамо, а як буде кашляти, вона ж може задихнутися, чи зригне молоко, як вчора. Добре, що я підійшла вчасно, повернула на бік.
Потім хитнувши головою, дивлячись прямо їй в очі,
- Це в яку комору, що на замку, там де сало в ящику?
- Так, доню, не хвилюйся, їй буде тепло! - трохи сердито, відразу відповіла мати.
- Та там же темно, комарі є й часом мухи. І павуки здорові в кутку, я колись бачила, - майже кричала Ліда.
Мати кивнула рукою в сторону дітей,
- Ви йдіть на вулицю, тільки Галі скажіть, нехай з вами йде, а ми зараз вас доженемо.
Ті, здивовано дивилися на суперечку та все ж обернулись і вирушили до дверей.
- Лідочко, розумієш, - почала мати, - Вона хворіє давно, тому й квола. Ми робимо все, що можемо та бачиш, нічого не допомагає. Як вирішить Бог на життя, то так і буде. А помре, то руки ніхто не підкладе, як прийдемо буде жива, то думаю буде жити. Який день, нам подарує Господь, світлий чи темний? Він сам вирішить, все в його руках..
Ліда, зі сльозами на очах, з хати вибігла на подвір`я. Перечити мамі? Вона пригадала давню розмову з нею, коли побачила під старою яблунею два горбики, які були колом огороджені товстими патичками. Довго допитувалася, що то за горбики та згодом мама зізналася, там поховані дві її сестрички, коли ще її не було на цьому світі. Адже так шкода, таких маленьких та чим завадити я можу. Знала, що суперечка нічого не дасть, вона догнала дітей. Згодом, з мішком за плечима, поспішаючи, йшла за ними мати.
Миколка на дорозі знайшов палку, як дзиґа крутився кругом всіх, із себе вдавав воїна, наставляв палку, торохтів, мов кулемет. Дівчатка поспішали за мамою, вона намагалася йти, якомога швидше. Часом брала Олю на руки, бо та ледь не плакала, жалілася, що пристала, болять ніжки.
Ще половина дороги була непоганою, а далі, переоране поле, його прийшлося обходити, бо після дощів дуже мокра земля. А в такому взутті, як у дітей, не пройдеш.
Ліда не розмовляла з мамою, сховалася сама в собі і думки про Ніну, як вона там сама, моя квіточка? Ой, їй там напевно страшно, бідненька. Адже в коморі майже темно, тільки щілини між дошками. Нехай би заснула і щоб не кашляла, дочекалася мене.
Довго прийшлося йти, доки нарешті побачили людей, що йшли назустріч, несли солому. Мама, трохи зрадівши, запитала,
- Це де брали, адже скирт не видно?
- О, Варю! Це, ще з кілометр, туди, відразу за посадкою, їх звідси не видно. Якби видно було, то вже би всю солому розмели. А ти прямо всією сім`єю йдеш, пристануть діти, - показуючи в сторону, а потім на дітей, говорила жінка.
Діти, почувши ці слова, зраділи, полегшено перевели подихи.
- Давайте швидше діти, ще трішки залишилося, ось, рукою подати,
- кивнула мати.
Де й сила взялася в дітвори, коли побачили на пів розібрану скирту, поспішали один перед одним.
- Ну нарешті, - знесилено впала Галя на солому, - Давайте відпочинемо, в мене ноги болять!
- І в мене, кліпаючи очима, скривила губки Оля.
Миколка підбіг до мами,
- Мамо, ви взяли, щось погризти? Я дуже зголоднів!
Мати з мішка дістала, хустинку в ній кілька кусочків чорного хліба і кускового рафінованого цукру,
- На ось, роздай всім, тільки чесно поділися!
Діти повеселішали, задоволено жували хліб, облизували доволі твердий цукор. Ліда з`їла хліб, а цукор поклала в кишеню, вирішила залишити для Ніни.
Сутінки лягали до землі, коли вони поверталися додому. Крім Олі всі несли солому, хто в мішку, хто в торбі. Від ваги двох мішків соломи, мати ледь переставляла ноги.
Дякувати Богу, наче все добре, знервовано відчинила двері,
- Заходьте!
Діти роззулися, ввалилися в двері і відразу до печі грітися, хоча і впріли та в ноги добряче змерзли. Ліда здивовано подивилася на маму, не йде до комори, чому? Від хвилювання, як барабан колотиться серце. Мати, не заходячи, відразу в дверях,
- Я зараз принесу дров, бо вже прохолодно, треба пічку палити.
Боялася заглянути в комору, не знати жива чи ні? Та здається нічого такого не наснилося. А, що, як помре, що і як сказати дітям? Як перенесуть вони цю втрату? Нехай Бог відведе.
Ліда швидко зняла промоклі капці й до комори. Витягла замок, яким закривали комору, легенько відчинила. Присіла…. не могла наважитись подивитися. Де ж маленька? Що з нею?
Раптом маленька рука схопилася за бік дверей. Ліда на мить завмерла, хвилювалася, по шкірі відчула мороз. Ніна долонями обпиралась на двері, кволо переставляла ніжки, виходила з комори. Виглянула, як сонечко, її оченята світилися щастям, ледь замурзане обличчя, на губах і біля них сиділо кілька мух . Деякі з них так прилипли, що не могли відірватися, а деякі вже не мали ознак життя.
Скрипнули вхідні двері… Ліда немовби пробудилася, не могла відірвати очей від сестрички. Вона тільки тепер освідомила, що дівчинка жива. Тіло пронизує струм, водночас гаряча кров поступила до обличчя, від хвилювання вся труситься, в горлі ком, ледь видавила з себе,
- Мамо…. вона жива… жива..
А потім гучно,
- Чуєте мамо, вона жива! Значить буде жити! Вона буде жити!
Вересень 2018 р
ID:
809152
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.10.2018 11:03:18
© дата внесення змiн: 02.09.2025 11:20:59
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
