Вічний двобій душі і віку:
Минуле – закриває дим,
Та знову дано чоловіку
Себе відчути молодим
Отою-самою душею,
Якою володіє біс…
Зустрівся з жінкою-зорею,
Душу і серце склав до ніг.
Та надто пізно і невчасно,
Бо ще пригожа й молода.
Її душа така прекрасна,
Та життєдайна, як вода
У тій оазі, що в пустелі
Тече із диво-джерела…
А сам – вже не такий веселий,
І в пічці не горять дрова,
А майже попіл, шлаковиння…
І зовні – таки літній дід.
Хіба з’єднаються: горіння
І немощі грубезний лід?
Та ні! Таке не поєднати.
Тож з цього висновок роблю:
За щось та кимось я проклятий,
Коли оцей міраж люблю!
Лише міраж… в життя пустелі
Марних надій та мрій туман
В якому по пісках пекельних
Прошкує старий караван.
А як душа? Як бути з нею?
Вона з останніх сил в огні.
Та жити з ніжною зорею
Судилось Небом не мені.
Ну, що ж? Не хмара я осіння
Тож нема змоги до плачу.
Ще трохи й птахом біло пінним
У синє небо відлечу.
неділя, 1 жовтня 2017 р.