* * *
Любі Данченко присвячується
І на самім світанку
живого ллю
бога!
і в захоплену бороду вживлюю токи!
Сім поем –
сім небес моїх,
всі про любов,
і любов переважить.
Мене називали жорстоким!!
В мене тихо, по краплі ввіллється усе, що не ти!
І не староінтелігентське причастя.
Чому дух твій до мене – знову і знову –
летить
Дочасовим праангелом щастя?
Це не вимовить –
стидно за світу надрив –
храмів лагідністю
а ні жити відмовою.
Чому сам
біля тебе
так легко я заговорив
Тільки птахам
і травам одним
зрозумілою мовою?
Тобі боляче?
Що тебе ранить в цю мить?
Жовтоока пронизливість днів
не щезає ця?
Чом довкруг
у повітрі сочиться й щемить?!
Що прощається??
Хто заплакав? Все те, що не знає вину,
А ще зраду, а ще словоблуддя нагальність.
Я у вогнищі ясному – я не ціную
Часову ( і чиюсь) геніальність.
Дух сьогодні по духу із середньовіччя гряде...
Моє справжнє лякає!
Чому мене будить,
лине, лащиться, трусить,
Крізь мене іде – те,
що з тобою ще буде??
1984
