Й коли вдаряю тишею об стіни,
Однокімнаття не озветься, самота
Очолює моїх банальних днів стежину
І здалеку це все нагадує життя.
Таке, що навіть у найгіршій прозі,
Не пишуть ті письменники лихі,
Яке собі я влаштував в не змозі,
Знайти аналогів поезії в собі.
Ти десь існуєш позаяк я чую,
Твій голос у грозі липневих днів,
Твій плач у ритмі міста підвечір’я,
Колись блукали ми, шукали снів
Ти певно зараз маєш інші цілі,
Кохання інше, одяг, все життя
Мов зарево в тобі зникають мої тіні,
Покладені на морок небуття.
Ти йдеш тепер по тротуару міста,
Чужого для мене і рідного тобі.
На шиї у тебе красується намисто,
А я живу не бачачи мети,
Від тих надій, що нас враз поєднали,
Що панували нами і жили,
Спроможна ти була прийти до тями,
І неспроможний я життям іти…
