Прохолода слів-постать кремезна
Вмира вона ,зіп*явшись на хресті,
І в небо здіймає очі пусті,
Чумні такі,як макові зерна,
Аж душа від жалю моя терпне.
І шепоче розгніваний простір
Щось вороже і , напевно чуже,
А ми крізь грати повземо вужем,
Та дітей запевняють дорослі,
Що шипи в троянди не гострі!
