Їй подобалася її стара друкарська машинка. Хтось сказав би – ретро, вінтаж, чи ще щось схоже, та саме тихий стукіт клавіатури задавав ритм і переносив у світ її літературних героїв. То була мелодія – трагічна, весела, задумлива. Її етюд.
Мертвий пластик клавіатури комп’ютера не давав того відчуття, не відгукувався на внутрішню пісню. Екран залишався порожнім листком і тільки курсор вимогливо блимав. Та не в силі був спонукати натхнення.
Здавалося тоді, що тиша закладає вуха. Здавалося, що не скінчиться ніколи. І це було так важко.
Вона любила називати свою друкарку-помічницю літературним піаніно. Та ніколи не підводила її, весело стукотіла краплями дощу і клавіші залишали чіткий відбиток на папері. Чорні знаки по білому. Сліди, які не так легко стерти.
Декілька нот – і звучить мотив, веде стежкою далі, біжить клубочком, тільки встигай за ним.
Та сьогодні щось не так. Якась із нот вибивається із загального ритму. Щось не звучить як повинно б.
Клавіша запала? Чи фальшиво звучить вона сама?
