Зірвав ту квітку пурпурову
Зів"яла папороть одразу.
Летів, мов вітер, він додому,
Не озирнувшися ні разу.
Далекі й близькі йдуть сусіди,
У вухах лемент їх стоїть.
І все торочать за всі біди,
Що вже й забув, що мав робить,
Уже й не радий неборака
За те, що квітка у руках.
Вночі гарчав він, як собака,
І посилав усіх в думках...
Та ось настала сіра днина...
Терпіти далі вже неміг,
Ударив горем об коліна
І в ліс пустився з усіх ніг.
Вернув на місце, де буяла,
Перехристився й повернувсь.
І стала квітка, де й стояла.
А він звільнився від обуз.