Обпікай моє тіло собою,
Біль – це коли не вдалось із журбою,
І ніч, мов очиці макаки-резус,
Криє дамби над Дніпрогесом.
Біло вино твоїх сновидінь,
Де пів чверті янь, і пів пінти інь,
Сорок чотири квартири історій,
Скелетованих крематоріїв,
У товарній цистерні любові
Тягнуться до Євпаторії.
Тягнуться ниткою,
Раною шитою
Темні вагони
З уже пережитою
Смертю холодною,
Осінню пізньою,
Тихою ніччю,
Ледь чутною піснею.
Так співають колишні зеки,
Про розбиті стіни Артеку,
Голосом річки у повні
Небіжчиків,
Між
Чортковом й
Районом
Заліщиків.
Там, де річка па́де у море,
Де ріжуть очі піски Євпаторії,
Біле вино твоєї любові
Гусне мов ніч
В її теплому лоні.
