Навіть сутінки на мене не глянуть
Став як попіл осівший туман
І від сирості гілля згинають
Стрій берізок на мокрий паркан
Відстає несмілий рух подорожніх
Невідомість терпляче пуста
Я зжимаю у своїх долонях
Чорний комір старого пальта
І знає ліхтарь картину знайому
Тоді коли ніч обличчам бліда
Як один у кабак я приходжу
Й пропиваю там все до гроша
Приворожують очі блакитні в повії
Ласки медово п'янющих вуст
Та мої подорожні й несмілі
Відчувать і іншу ціну розпуст
Та нехай і голубиш мене і незнаєш
Що кору на берізках точить вода
І я не останній кого обіймаєш
Мабуть нам обом байдужа душа
