Квіти польові вмирали тихо.
Ні докору, ні стогону, ні сліз.
Просто хтось незримо і нечутно
Подих степу в небуття відніс.
З корнем долі вирвані лежали
Всесильні у бажанні помирать.
Сміялась воля передсмертно із неволі
Не згоджуючись зрізана стоять.
Ось тіні перші вечора злітають,
Між пелюстками світло – жевріє життя.
У потрясінні слів не вистачає… Серце
Пульсує різнобійно із буттям...
