Дивно. Збігалися різні дороги.
Там, де не буде ніколи слідів.
Там, де оббиті душою пороги.
Там, де не чути чужих голосів.
Крапелька крові запечена в листі.
Гострі шипи серед квітів з весни.
Ми не жили, існували у місті.
Доки помалу звелися мости.
Босії ноги. Від зорі обличчя.
Я наче небо тримаю в руках.
Зв’язані туго, сьогодні й навічно.
Ти й невагомість думок в відчуттях.
Я забувала про біль. Неминуче.
Вперше спинилась під злякане «Ні!»
Не повернулась. І рани пекучі
Мітками стали. Фанфари війні.
