Коли зацвітають магнолії,
Дивний спокій панує в душі,
На межі царини меланхолії,
Вони шепчуть мені: не спіши.
Не спіши обростати тривогами,
У тривогах міліє життя,
Ти мандруєш його дорогами,
Тож забудь про сумні відчуття.
Ну чому, ну чому так заведено,
Що в серці моєму є жаль,
Що проростає зсередини,
Одягнувши його у печаль.
Бо не вірить воно тим магноліям-
Відцвітуть, засумують й вони,
Бо з небес подаровані ролі нам,
І веселим й тривожно-сумним.
