Столітній дуб на пагорбі стоїть.
Стара кора від часу зашкорубла
Й ховає в собі згадки лихоліть,
Осколки й кулі у глибоких дуплах.
Він пам*ятає війни і страхи,
Він пам*ятає сльози і росстріли,
Він пам*ятає спалені дахи
І проводи нещасних до Сибіру.
Він не забув героїв, що під ним
Загинули, обнявшись, на гранаті.
Й йому дісталось, та розвіявсь дим -
А їх нема.., лиш він лишивсь стояти.
Усе він пам*ятає, не забув,
Колише віти, як кошматі брови,
Сказати хоче. Я то-то відчув
Й обняв старого, наче поздоровив.
І так мене вразила тишина,
Що враз настала у могутній кроні.
«Не повторіть!» - благала нас вона -
«І не умріть, нехай вас Бог боронить!»
не припиняю вами захоплюватися. мало нині людей залишилися, які так переживають за неньку-україну, за людей, за те, що нас оточує. а ви у своїх віршах змушуєте розкрити очі і перегорнути нову сторінку. яка несе зміни у нас самих, у наших серцях.
Борода відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Даринко, може тому, що сам більшу половину життя провів за її межами і завжди мрію про повернення
У ваших віршах завжди є любов до рідного краю і до тих, хто віддав за нього своє життя.
Ви всією душею прагнете справжньої свободи, а не "обіцянок-приманок".
Борода відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
