Кохання —
не в гучних клятвах, не в пишності, не роскоші,
Не в праві сильного вершити суд —
Воно живе в простягнутій один одному
Руці, що в годину біди.
Не в слові «я», не в блиску самовілля,
Не в тріумфі холодного розуму,
А в тихому «ми», народженому через біль,
Де особиста смиряється в'язниця.
Бути людиною — означає не над світом
Стояти, як цар над пеплом і землею,
А бути для ближніх мірою і кумиром
Лише в тому, що сам ти слабкий перед долею.
Вона — вміння чути біль достроково
І розділяти його без зайвих слів і сліз.
Вона не сперечається з люттю,
Не шукає правих, щоб звинувачувати;
Вона рятує навіть у тому, що поганий, і
Вчиться перш за все — зрозуміти.
І якщо світ тріщить від злих рішень,
І тьмяніє світло в відчайдушних умах —
Лише людяність,
Залишиться останнім рубежем у століттях.
Ми тут живемо, вимірявши все зовнішнім,
Порівнявши успіх, втрати і фасад.
А там важливі лише світло і те, що потрібно
Для серця, а не для чужих нагород.
І якщо раптом у ночі без пояснення
Ти відчуєш не страх, а глибину —
Знай: це щілина в інший вимір,
Де цінності не падають в ціні.
