Сховаю обличчя і більш не побачу утоми.
Знов розлетиться щастям осяяний сміх.
І я зрозумію- сьогодні вже справді удома,
Бо серденька трепет, на щастя, іще не затих...
Інакше тут сходить вогнем поціловане сонце,
Інакше лякають подібні до сну міражі.
Якось наївно і зовсім, здається, невтомно
Вкривають бульвари мої нетривалі дощі.
Я знов усміхаюсь, бо чую оманливу тишу.
Її виконання зривається й далі летить...
А стукіт сердець непорушний і все ж нездоланний-
Його бо не може і тиша ніяк перебить...
