Сірий вечір крадеться, як кішка,
Я сідаю за стіл і пишу...
Напишу чи багато, чи трішки,
І читаю, й пишу, не грішу...
У вікно я дивлюсь, та не чую,
Солов"я і зозулі: "Ку! -Ку!"
І здається, що знову я чую
Від коханого ніжне: "Люблю!"
Як давно це було колись в мене,
Щось у кожного схоже бува...
Хоч минуло, та я не забула,
Може я ще тому і жива...
Сірий вечір крадеться, як кішка,
І давно я живу вже одна...
Є у мене і діти, й онуки,
Та коханого жаль вже нема...
Він давно вже у іншому світі,
і тому я буваю сумна...
Що минуло не можна вернути,
Така доля його і моя...
Я дивлюся в вікно й розумію,
Чом спокою у мене нема...
Чи дітей і онуків діждуся,
А чи й літом знов буду сумна?..
Розумію я їх, розумію,
В них свої є і сім"ї, й діла...
Через вірус цей злий - пандемія,
І не видно цьому ще кінця...
Сірий вечір крадеться, як кішка,
Слава Богу минула зима...
Пожурюся й поплачу я трішки,
Та й вкладуся я спати сама...
Завтра ранок мені усміхнеться,
Бо ж весна вже нарешті прийшла,
І жура моя, й смуток минеться,
І погода цьому посприя...
P/S: Скільки часу мені ще лишилось,
Топтать ряст, я не знаю й сама...
Та здаватися я не збираюсь,
Хоч весна ця уже й не моя......
Так воно і є зараз. Озирнуся навколо - стільки подруг живуть самотньо, бо чоловіки вже на ТІМ світі. Але жити треба! Тож останній катрен просто чудовий, оптимістичний і додає гарного настрою!