На відстані руки спинився схилок.
В проталині горішній жар заграви.
Зосталось що --шматок? огарок? змилок?
Померхле дзеркало в мутній оправі.
Його торкнеться доля п’ятірнею,
Сліди зоставить й лінії рельєфів.
Сягнула, скаже, свого апогею--
Був вал дев’ятий і підводні рифи.
Був чорно-білий сон, а снив він барвно.
Красу збираєш досі по крупинці.
На заході щораз вбачаєш ранок
І любиш з ним побути наодинці…
Рукою відведи у ніч заграву--
І небо спалахне від зір Стожарів.
Сам Шлях Чумацький кине переправу
До вічних ритмів Всесвіту ударів
Й гармонії у граї золотавім…
І не позбудешся довіку чарів,
Котрих боїшся і якими мариш--
Отих, що лишаться на схилку згарищ.
Схід чи захід сонця завжди приваблює людину, особливо , коли знаходишся в природі. Це магія, краса, чарівність і філософські роздуми. Саме це розповів мені дивовижний вірш, Валю. Чудово, талановито.
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як приємно... "на заході щораз вбачати ранок"... 
