На руках тримала діток мати молода…
Сяяли безмежним щастям очі і уста.
Всім єством своїм відчула цю щасливу мить…
Як крізь сон вона почула: «Час – він не стоїть!
Шлях твій буде кам’янистим, довгим, непростим.
Прийде зрілість, старість стисне обручем міцним.
Але знай, що материнство сили додає.
І кінець твій кращим буде, ніж початок є…»
Та, щаслива, не зважала на слова такі!
Діток бавила, вслухалась в голоси дзвінкі.
В чистих водах їх купала, в сонячних квітках,
До землі не доторкалась, як безпечний птах.
Та зненацька ніч наспіла – темрява і страх.
Діти в холоді тремтіли – наяву, не в снах.
Мати до грудей притисла зляканих малих
І сміливості їх вчила у пригодах злих.
А коли зоря зайнялась, ранок вже настав,
Стрімка скеля показалась, та ніхто не став.
Не зважаючи на втому, мати йшла вперед,
Щоб відчули всі потому перемоги мед…
***
«Кращий день, ніж попередній, - зрозуміла мати.
Силу духу і хоробрість я змогла їм дати».
День наступний був страшніший – небо затягнулось.
Хмари зла, обману, зради над всіма зімкнулись…
В темряві блудили діти, загубивши матір.
Та вона зуміла вчасно їм пораду дати.
«Очі підніміть до світла!» - мати попросила.
Понад хмарами розквітла Надвисока сила!
Діти глянули на неї, й зникла вся тривога –
То ж матуся своїм дітям показала Бога.
***
Дні проходили, і тижні, місяці, роки…
Час – по молодості тризна, залишав знаки.
Мати зовсім постаріла, і зігнувся стан,
Вже й волосся посивіло, стиснулись уста.
Але діти її сміло йшли, здолавши страх.
Коли ноги їй боліли, несли на руках…
І коли зійшли, нарешті, на вершину всі,
Мати тихо проказала: «Це – кінець путі…
Аж тепер я знаю певно – кращий цей кінець
Ніж початок мого шляху, він – життя вінець…
Адже діти мої можуть йти самі вперед,
А в дорозі здобувати перемоги мед.
І вести моїх онуків, вчити їх життя…
Я ж іду від вас, рідненькі, вже без вороття…»
***
І стояли її діти, і дивились вслід.
І змітав легенький вітер ледь помітний слід…
І тоді вони кричали, й в цьому – вища сутність:
«Мати – це не спогад, пам'ять, це – жива Присутність.
Її бачити не в змозі, в змозі – відчувати.
Лиш вона в сльозі солоній може проживати,
Бути джерелом для сміху, пристанню в печалі,
Може дарувати втіху і безмежні далі…
Вона – перший дім і карта, по якій ви йдете,
Ваші почуття й закони, по яких живете…
Шепіт листя, прохолода в спеку неможливу,
Те, що справді є природним і таким важливим.
Вас не зможе розлучити світу круговерть,
Навіть час, причини, відстань, навіть сама смерть!»
ID:
757808
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 29.10.2017 23:13:25
© дата внесення змiн: 07.02.2018 18:31:56
автор: ЮНата
Вкажіть причину вашої скарги
|
Мурашки по шкірі... Дуже зворушливо 
